Загальна теорія держави і права

Основні права і свободи людини і громадянина розрізняють також за сферою їх реалізації в суспільному житті:

особисті (гро-мадянські) політичні економічні соціальні культурні екологічні 

Усі вони закріплені в розділі II «Права, свободи і обов'язки людини і громадянина» Кон-ституції України 1996 р.

Особисті (громадянські) права – це природні, основоположні, невід'ємні права людини, які мають здебільшого характер негативного права. Вони походять від природного права на життя і свободу, яке від народження має кожна людина, і покликані гарантувати індивіду-альну автономію і свободу, захищати особу від сваволі з боку держави та інших людей. Ці права дозволяють

 

>>>179>>>

людині бути самою собою у відносинах з іншими людьми і державою.

До громадянських (особистих) прав зазвичай відносять можливості людини, необхідні для забезпечення її фізичної і морально-психологічної (духовної) індивідуальності. Відповід-но до цього громадянські (особисті) права поділяють на фізичні і духовні. Фізичні права: на життя, особисту недоторканність, свободу пересувань, вибір місця проживання, безпе-чне довкілля, житло тощо. Духовні права: на ім'я, честь і гідність, на справедливий, неза-лежний і публічний суд (у Конституції України 1996 р. – це статті 27, 28, 29 та ін.).

У конституціях багатьох держав особисті (громадянські) права поєднують в одну групу з політичними правами. Підставою для цього служить переважно негативний характер обох, а також спрямованість обох видів цих прав на забезпечення свободи особи в її інди-відуальних і суспільних проявах.

Політичні права – можливості (свободи) громадянина активно брати участь в управлінні державою та у громадському житті, впливати на діяльність різних державних органів, а також громадських організацій політичної спрямованості. Це -- право обирати і бути об-раним до представницьких органів державної влади і місцевого самоврядування, право створювати громадські об'єднання і брати участь у їх діяльності, свобода демонстрацій і зборів, право на інформацію, свобода слова, думок, у тому числі свобода преси, радіо, те-лебачення та ін. (у Конституції України 1996 р. – статті 38, 39, 40 та ін.).

Економічні права – можливості (свободи) людини і громадянина розпоряджатися предме-тами споживання і основними чинниками господарської діяльності: власністю і працею, проявляти підприємливість та ініціативу в реалізації своїх здібностей і придбанні засобів для існування, беручи участь у виробництві матеріальних та інших благ.

Аж до середини XX ст. найважливіші з цих прав – право на приватну власність, підприєм-ницьку діяльність і вільне розпорядження робочою силою – зазвичай розглядали як фун-даментальні, основоположні права особи та поєднували їх з правами особистими (грома-дянськими). У сучасних конституціях та інших нормативно-правових актах ці права час-тіше називають економічними і виділяють у відносно самостійну групу, яка

 

>>>180>>>

є одного порядку з правами громадянськими (особистими), політичними.

Особливе місце серед економічних прав посідає право на приватну власність. У країнах Заходу, та й в Україні до жовтня 1917 р. (у конституційних документах гетьмана Павла Скоропадського – у 1918 p.), це право розглядалося як одне з найперших, основоположних прав людини, без якого неможливі громадянське суспільство та індивідуальна свобода. У соціалістичних державах із тоталітарним режимом це право взагалі відкидалося як свід-чення класове обмеженого буржуазного підходу до прав людини.

Досвід тривалого існування усіх без винятку країн комуністичної орієнтації показав, що заборона приватної власності є протиприродною і, у кінцевому рахунку, підриває мотива-цію сумлінної, ініціативної праці, породжує масове соціальне утриманство, безвідповіда-льність тощо. Людина, позбавлена умов для вияву підприємливості, потрапляє у тотальну залежність від влади, позбавляється усякої свободи та індивідуальності.

Водночас досвід історії свідчить про необхідність обмеження права приватної власності, як і майже будь-якого іншого права. Потреби економічного розвитку, зростання демокра-тичного руху народних мас призвели до істотних змін у самому трактуванні приватної власності, до її соціалізації, до чітко вираженої її соціальної функції, ставленні під конт-роль демократичної держави.

Сьогодні мало хто наполягає на абсолютному характері приватної власності. У законодав-стві ФРН, Франції, Італії та інших країн встановлюються допустимі межі приватної влас-ності, говориться про її використання в інтересах суспільства. Введення такого роду об-межень аж ніяк не означає відкидання фундаментального характеру права приватної влас-ності.

У Конституції України закріплено, що кожний має право володіти, користуватися і розпо-ряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправне позбавлений права власності. Право власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам сус-пільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (ст. 41).

 

>>>181>>>

Конституція України проголосила право кожного на підприємницьку діяльність, не забо-ронену законом (ст. 42). Обмежена лише підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Фіксуючи право приватної власності, право підприємницької діяльності та інші економічні права, Конституція України підкреслює: «Власність зобов'язує. Власність не повинна використо-вуватися на шкоду людині і суспільству. Держава забезпечує ... соціальну спрямованість економіки».

Відповідно до