Загальна теорія держави і права

4)  можливості, що є залежними (у плані здійснення) від можливостей суспільства – рівня його економічного, політико-соціа-льного, духовно-культурного розвитку. Зрозуміло, що рівень розвитку суспільства не залишається незмінним, так само, як і потреби самої люди-ни;

5) можливості, що мають правовий характер, оскільки внесеш до законодавчих актів, які створені в межах держави і на міжнародному рівні. Визнання, дотримання, охорона і за-хист державами (у результаті угод) основних прав людини, закріплених на міжнародному рівні, є свідченням про те, що вони стали не лише

 

>>>173>>>

об'єктом міжнародного регулювання, але й міжнародними стандартами.

Потреба міжнародного врегулювання прав людини після Другої світової війни обумовлю-валася усвідомленням того, що:

• тоталітарний режим – загроза миру, а демократія забезпечує безпечну зовнішню політи-ку;

• масові порушення прав людини державами (геноцид[1], апартеїд[2]) можуть бути припи-нені лише у разі захисту прав людини країнами світового співробітництва;

•  загальновизнані уявлення про мінімальні стандарти прав людини в національному де-мократичному суспільстві, які відповідають даному етапу розвитку цивілізації, повинні одержати закріплення в міжнародно-правових актах.

Положення про права людини, що містяться у статтях Статуту ООН (1945), стали основою становлення нового інституту права – міжнародного захисту прав людини і основних сво-бод. 10 грудня 1948 р. Генеральна Асамблея ООН затвердила Загальну декларацію прав людини, яка проголосила центральний пункт концепції прав людини – визнання людської гідності кожної особи. З 1948 р. 10 грудня відзначається в усьому світі як День прав лю-дини.

Права людини набули цінності, яка належить усьому міжнародному співтовариству, і отримали обґрунтування в міжнародному праві як правовий стандарт, до якого повинні прагнути всі народи і держави[3]. З моменту визнання цих прав кожна людина набувала певного правового статусу відповідно до міжнародного гуманітарного і, ра^ом із ним, на-ціонального права.

Комплекс міжнародних документів (Загальна декларація прав людини 1948 p., Міжнарод-ний пакт про економічні, соціальні і культурні права і Міжнародний пакт про громадянсь-кі і політичні права, прийняті ООН у 1966 p., Факультативний протокол до останнього) складають Міжнародний білль прав людини (або Хартію прав людини). Міжнародні пакти про права людини по-

 

>>>174>>>

клали на держави обов'язок забезпечити поступове здійснення в них прав усіма необхід-ними засобами, включаючи законодавчі. До сучасних міжнародно-правових актів нале-жать:

(1)  Міжнародний білль про права людини, що проголошує невід'ємні права і основні сво-боди людини;

(2)  угоди, спрямовані на запобігання і покарання злочинів, що призводять до грубих ма-сових порушень прав людини (Конвенція про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства від 26 жовтня 1968 p., Конвенція про запобігання зло-чину геноциду і покарання за нього від 9 грудня 1948 p.);

(3)  конвенції, спрямовані на захист груп населення, що потребують особливої турботи з боку держави (Конвенція про права дитини 1989 p., Конвенція про охорону материнства 1952 p., Конвенція про статус осіб без громадянства 1954 р. та ін.);

(4)  конвенції, що мають на меті захист індивіда від зловживань з боку державних органів і посадових осіб. А також документи, що передбачають можливість окремих осіб домага-тися розгляду їх скарг (петицій) на свій уряд у міжнародних органах (Конвенція проти ка-тувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, поводження та покарання від 10 грудня 1984 p., Женевські конвенції 1949 р. про захист жертв війни і Додаткові протоколи до них 1977 p., Факультативний протокол та ін.).

Кожна країна світу, що взяла на себе зобов'язання виконувати міжнародні конвенції, у то-му числі про права людини, повинна керуватися принципами і нормами цих угод у своєму внутрішньому законодавстві. Держави, що взяли на себе зобов'язання виконувати міжна-родні документи про права людини, зобов'язані створити умови для здійснення і захисту прав кожної людини. Практично всі сучасні конституції демократичних держав мають но-рми, які у загальній формі гарантують непорушність основних прав людини.

Україна є стороною практично всіх багатосторонніх конвенцій ООН в галузі прав людини. Однак у зв'язку з теперішніми соціально-економічними умовами вона не в змозі забезпе-чити виконання низки міжнародних норм.

Зміст і обсяг основних прав людини визначаються сукупністю таких соціальних чинників:

 

>>>175>>>

•  інтерес людини, справедливо збалансований з інтересами, суспільства;

•  мораль суспільства, що переважає у даний період;

• мета прав людини і відповідність цим правам засобів, використовуваних державою (реа-лізація, забезпечення та обмеження прав).

Права людини і права громадянина є тісно взаємозалежними, однак не тотожними понят-тями. Громадянин – людина, яка законом визнається юридичне належною даній державі. Якщо права людини закріплені в міжнародне-правових актах, то права громадянина – у конституції певної держави.

Відмінності між правами людини і громадянина:

Права людини Права громадянина 

Позатериторіальні -- існують неза-лежно від державного визнання, закріплення в законі і поза зв'язком їх носія з конкретною державою Територіальні – передбачають на-явність громадянства, тобто особ-ливий зв'язок людини і держави 

Загальносоціальні – належать лю-дині через факт народження як природні, невідчужувані права, тобто не завжди виступають як юридичні категорії (апатриди[4], біженці[5] не