Загальне землезнавство

в) вчення про природну зональність;

г) підхід до ґрунту як до „дзеркала ландшафту”;

д) ідея географічного детермінізму

10. Хто з учених є автором учення про географічну оболонку:

а) О.І. Воєйков;

б) А.О. Григор’єв;

в) В.В. Докучаєв;

г) Вареніус;

д) В.І. Вернадський

 

 

Землезнавство відображає концептуально-методологічну основу сучасного географічного пізнання. Форма її виразу – парадигма. Це система найбільш загальних фундаментальних вихідних положень науки, що об’єднує концептуальний спосіб бачення об’єкта дослідження, закони, теорії тощо. Наприклад: матеріалістична та ідеалістична. Одночасно, зазвичай, існують кілька парадигм – взаємодоповнюючих чи альтернативних.

І. Хорологічна парадигма

Зі свого виникнення географія розвивалася у рамках хорологічної парадигми. Спочатку її суть полягала у визначенні і документуванні взаємного положення суходолу й океану, усіх географічних об’єктів, що ніби заповнюють географічний простір. При цьому не з’ясовувалися причини, закономірності взаємного розташування. Їх опис проводився безладно, упорядкований лише за єдиною ознакою – територіальною приуроченістю.

Класичними творами, що репрезентують хорологічну парадигму, є описи мандрівників. наприклад Марко Поло, Нікітіна, Пржевальського. Недоліком хорологічної парадигми є низький рівень наукового опрацювання відомостей, одержаний переважно шляхом споглядання, і навіть недостовірність даних. Проте саме хорологічний підхід до вивчення навколишнього світу складає серцевину географічної науки, надає їй специфічності, виділяє серед інших наук.

У сучасній географії хорологічна парадигма реалізується на набагато більш високому рівні: це різні види польового картографування, дистанційні спостереження, вивчення взаємодії між сусідніми і, навпаки, віддаленими об’єктами, позиційний аналіз тощо (приклад: ефект бар’єрного підніжжя і бар’єрної «тіні»).

Піднятися на дуже високий рівень спочатку достатньо примітивному «землеопису» дозволило органічне поєднання хорологічної парадигми з іншими парадигмами. Останні забезпечують наукову обробку даних, їх аналіз, пояснення розташування об’єктів, прогноз майбутніх змін тощо. Це, у першу чергу, систематична парадигма, яка до речі, формувалася з давніх часів, паралельно з хорологічною. 

 

Уже у стародавньому Вавилоні (понад 3 тисячі років тому) небесні тіла об’єднувалися за подібністю у різні групи: планети (хоча знали їх лише 5), зірки (з виділенням сузір’їв – знаків зодіаку).Було сформульовано закон послідовності віддаленості планет, з’ясовано періодичність сонячних та місячних затемнень. У Стародавньому Єгипті була встановлена залежність між повенями Нілу та положенням Сонця на небосхилі. Був створений сонячний календар, передбачалися погодні зміни тощо.

Основні форми реалізації систематичної парадигми 

1. Формулювання законів і закономірностей

Закон відображає стійкі істотні зв’язки між явищами, об’єктами, які мають загальний характер і постійно обов’язково повторюються (якщо виконуються оговорені в змісті закону умови). Закони, як правило, мають формальний вираз, тобто записуються формулою. Ми будемо з вами вивчати ці закони: вологообігу: Е=Х+У (для океану); радіаційного і теплового балансу, котрі пояснюють парадокс – у червні полярні широти одержують більше тепла, ніж екваторіальні, закон залежності біопродуктивності від співвідношення тепла і вологи.

Найбільш вагомим проявом систематичної парадигми є відкриття періодичного закону географічної зональності. У1970 році С.В. Калєснік сформулював і узагальнив основні географічні закономірності Землі. Закономірності не мають формалізованого виразу, але теж виражають найбільш суттєві і загальні взаємозв’язки. Наприклад: закономірність зональності дозволяє виявити, сформулювати і пояснити географічний розподіл усіх природних процесів і явищ на Землі в залежності від нерівномірного надходження сонячної радіації.

Закономірність цілісності  Наприклад, зараз у помірному поясі, в тому числі на Україні, кількість опадів збільшилася – відбувається підтоплення степу., міст і населених пунктів, наступ лісу на степ, розвиток чагарників у степу.

2) Класифікація об’єктів, явищ, процесів.

Без цього неможливо вивчити й оформити в осяжному вигляді усього розмаїття конкретних об’єктів. Суть класифікації полягає у зведенні величезного переліку індивідуальних предметів дослідження до обмеженої кількості їх видів, типів, класів за ознаками подібності, спорідненості тощо.

Наприклад, ґрунти – мільйони, десятки і тисячі мільйонів окремих ареалів (ділянок) і сотня типів ґрунтів у світі та десятки їх типів на Україні. Це економія праці, енергії та часу. Вивчати не кожний виділ, а закономірності поширення різних видів (чи типів) на певній території. Більш того, це дає можливості прогнозування, який ґрунт має бути на конкретній ділянці земної поверхні, і не потрібно їхати туди і його досліджувати. 

3) Районування – є специфічною для географічних наук формою упорядкування знань про поширення географічних об’єктів чи розподіл географічних процесів та явищ на певній території. Береться одна чи кілька ознак (або кількісних показників), за відмінностями яких територія поділяється на різні частини – райони. Наприклад. як найкраще узагальнити інформацію про погодно-кліматичні умови –провести кліматичне районування. У кожній точці різна to, кількість опадів, тощо. Так і давати цей величезний перелік? Звичайно ні. Слід виділити  кілька кліматичних районів.

4. Узагальнення, виведення середніх чи сумарних показників за характерні проміжки часу (добу, місяць, сезон, рік, тридцять років(кліматична епоха).

 

Одержання і, особливо, обробка інформації про географічні об’єкти неможлива без створення їх моделей, тобто відбору найбільш суттєвих ознак та узагальнення кількісних даних і відображення їх у моделях. Особливості географічних