Закономірності суспільного прогресу

Єдиною, що відповідає заповітам Бога, є церковна влада. Тільки завдя-ки її намаганням у суспільстві може бути встановлена справедливість.

Свою правову концепцію Фома Аквінський будував з опертям на кате-горію справедливості.

Право, "за його вченням, — це дія справедливості у божественному по-рядку людського спілкування. Справедливість полягає в наданні кожному свого, що йому належить. Як і Аристотель, Фома Аквінський розрізняв два види справедливості: розподільну і порівняльну. Розподільна справедливість — це надання благ згідно з заслугами, а порівняльна — це дії на порівняння чого-небудь. Відповідно до цього існують і види права.

Якщо порівняння відбувається за внутрішньою природою речей, то це дія природного права; коли порівнюються дії (відновлюється справедливість) за людською волею — це позитивне (людське) право. Причому воля людини може робити правом тільки те, що відповідає природному праву.

Джерелом права є закон. Фома Аквінський стверджував, що існує зла-годжена система, підпорядкована вічному законові. Вічний закон — це уні-версальні норми, загальні принципи божественного розуму, якими скерову-ється всесвіт, а всі інші закони випливають із нього. Передусім це природний закон, що являє собою відображення вічного закону в розумі людини. Цим законом керується людина у своїх прагненнях до продовження роду, само-збереження, пошуку істини.

Далі в системі законів теолога знаходиться позитивний (або людський) закон, що конкретизує природний закон і за допомогою сили і страху змушує людей досягти доброчесності й відмовитися від зла. Заслуговує на особливу увагу теза мислителя про те, що на відміну від природного закону, який по-ширюється на всіх людей, норми позитивного закону в різних країнах мо-жуть суттєво різнитися. Але серед цих норм є багато й таких, що збігаються за змістом. Ці норми Фома Аквінський називав "правом народів", за допомо-гою якого повинні врегульовуватися міжнародні відносини.

Рівночасно християнський мислитель зазначав, що люди, через їхню розумову недосконалість, не можуть усвідомити сутності правди, а позитив-ний закон, прийнятий ними, теж не завжди може відновити порушену спра-ведливість. У цих випадках правда може бути відновлена завдяки Законові Божому (Святому Письму), який є критерієм істинної справедливості.

Тут же теолог зробив спробу розмежувати соціальну роль і призначен-ня божественного і позитивного законів, підкресливши непересічне значення першого з них.

Якщо позитивний закон регулює лише відносини людей у суспільстві, тобто зовнішній бік життя, то божественний закон визначає кінцеву мету людського буття, скеровує душевний рух і прагнення людей.

Система державно-правових ідей Фоми Аквінського набула значного розголосу і завдяки церкві стала основою течії томізму і неотомізму в пізніші часи.

Заради об'єктивності необхідно зазначити, що в цього видатного теоло-га було багато опонентів, яких офіційна церква називала єретиками.

Останні вважали, що церква спотворила істинне вчення християнства, порушила його демократичні засади, сприяла соціальній нерівності у суспі-льстві; а втім, вони разом із церквою заперечували також державу з її полі-тичними інститутами, пропонували новий устрій суспільства на засадах ран-ньохристиянських цінностей.

 

Становлення державно-правової думки в ранньофеодальній Київській Русі теж відбувалося під впливом християнської релігії, яка з 988 р. стала державною. Про це свідчать перші літературні пам'ятки того часу.

Одним із ранніх літературних творів, де розглядалися означені пробле-ми, було "Слово про закон і благодать" першого київського митрополита Іла-ріо-на, що його він проголосив 1049 р. з нагоди завершення будівництва фор-тифікаційних споруд.

За часів Ярослава Мудрого Іларіон виконував роль головного ідеолога нововведень. Серед своїх сучасників, зокрема служителів нової віри, він ви-різнявся здатністю глибоко проникнути в сутність змін, що відбувалися в су-спільстві, і дав їм оригінальне пояснення, що й дійшло до нас у його "Сло-ві...".

Суспільний прогрес, на думку мислителя, відбувається завдяки зміні принципів релігії. Він протиставляв два етапи історії людства: епоху Старого Заповіту, основану на законі, коли відносини між людьми будувалися на принципах безмежного підкорення і рабства, та епоху Нового Заповіту, де панують свобода, істина та благодать. Ці етапи послідовно заступають один одного в процесі історичного розвитку людства. Благодать — це прогрес людства. З цього приводу Іларіон писав: "Спершу закон, потім благодать, спершу тінь, потім істина".

Співвідношення Старого й Нового Заповітів, закону та благодаті він використовував для тлумачення соціальної проблеми, пов'язаної передусім із питанням про місце окремих народів у світовій історії. На думку митрополи-та, закон розділяє народи, звеличує одних і принижує інших. За законом, іс-нує тільки один богообраний народ — іудеї. Новий Заповіт, благодать, вво-дить усіх людей у вічність, де всі вони рівні перед Богом. Мислитель пропо-нує розглядати слов'янські народи в контексті світової історії, як рівні у спі-льності християнських народів.

У згаданому творі ми знаходимо прагнення Іла-ріона та його сучасни-ків до зміцнення зовнішнього суверенітету Київської Русі, яке випливає з ба-жання звільнитися від впливу візантійської церкви. Безперечно, тоді цей ас-пект мав визначальне значення, оскільки, ставши незалежною в релігійному аспекті, Київська Русь зміцнювала свою державність у цілому.

Викладаючи думку про державність, Іларіон зводив історію Русі до іс-торії великих самодержців. Прославляв тих князів, які дбали про єдність і мі-цність держави.

Тут він особливо підкреслив роль князя Володимира, вважаючи його заслугу рівною