Закономірності суспільного прогресу

У 1793 р. в Сілезії під керівництвом Георга Форстера (1754—1794) ста-лося повстання ткачів, під час якого національний конвент у Майнці схвалив декрет про приєднання до Великої французької революції.

У той час тут поширювалися ідеї рівності, розкріпачення селян, вдос-коналення державного устрою і правової системи.

У Німеччині з'явилися праці К. Фреліха "Про людину та її відносини" і Ф. Цигенгагена "Вчення про правильне ставлення до творіння Божого і зага-льного людського щастя, що його можна досягти тільки суспільним упрова-дженням цього вчення", в яких розглядалися проблеми природного права, було піддано критиці наявні державно-правові інститути, пропонувалися устрій суспільства на засадах спільності майна, колективістських принципів праці, організація людей в сільськогосподарські комуни, участь громадян в управлінні державою через виборність посадових осіб.

Усе це сприяло розвиткові в Німеччині капіталістичного способу виро-бництва та буржуазної свідомості.

Основоположником світської юридичної науки, спертої на природне право, в Німеччині був Самуїл Пуфендорф (1632—1694) — автор більш як 20 праць із правознавства та історії, серед яких — "Вступ до загальної юриспру-денції", "Про право природи і народів", "Про обов'язки людини і громадянина відповідно до природного права".

Природне право у тлумаченні Пуфендорфа виступає як універсальна соціальна етика, норми якої регулюють поведінку всіх людей, незалежно від їхніх титулів, майнового стану, державної належності та внутрішніх переко-нань. Ці норми мають універсальний характер, позаяк усім без винятку інди-відам властиві однакові потреби: насамперед, жити разом із ближніми, з по-дібними до себе, оскільки поза суспільством, наодинці, самостійно людина існувати не може ні фізично, ні духовно. "Людина, — підкреслював мисли-тель, — з'являється тільки там, де люди взаємно допомагають один одному". Для людини є вигідним спільне життя. З цього випливає зміст основного за-кону природного права, сутність якого полягає в тому, що кожен повинен намагатися, наскільки це можливо, піклуватися про спільноту та оберігати її.

Розглядаючи державу та її роль у суспільстві, вчений зазначав, що держава — це єдина надійна установа, здатна гарантувати безпеку людей. І ще: "Держава є складною моральною особистістю, чия воля сприймається як воля всіх; утворюється ця воля єднанням багатьох воль через договір, щоб використовувати сили і здібності кожного для загального миру та безпеки". Призначення держави, за Пуфендорфом, полягає в тому, щоб бути надійним гарантом порядку в людському суспільстві, гарантом спокою серед людей; вона повинна також захищати зовнішню безпеку країни. Крім того, держава не дозволяє церкві втручатись у практичне світське життя, оскільки сферою діяльності духовенства е виключно внутрішні переконання та совість люди-ни.

Свої завдання держава вирішує з допомогою законів, що їх вона видає. Закон він розумів, як наказ законодавця, волі якого належить підпорядкову-ватися, незалежно від згоди чи незгоди з цією волею. Закон установлює межі природної свободи людини.

Внесок мислителя в розвиток політичної та правової думки взагалі та німецького Просвітництва зокрема є дуже значним і вагомим.

Представником нового, радикальнішого напрямку в німецькій правовій та політичній думці того періоду був Вільгельм фон Гумбольдт (1767—1835). Найважливіша його правова праця — "Спроба встановлення меж діяльності держави".

Загальна позиція, з якої Гумбольдт розглядав державу, — позиція гу-маністичного індивідуалізму. Основна проблема його праці — людина, інди-від, його відносини з державою. Головне завдання, що його мислитель поста-вив у названій праці, — знайти оптимальне місце людини в державі.

Вчений дотримувався чіткої диференціації громадянського суспільства і держави. Критеріями цієї диференціації виступали відмінності: між систе-мою громадських інституцій та установ, які формуються знизу самими інди-відами, та державними інститутами; між природним і загальним правом та правом позитивним, установленим державою; між людиною і громадянином. Проводячи межу між суспільством і державою, Гумбольдт не вважав їх рів-ноцінними величинами. На його погляд, суспільство принципово є вагомі-шим від держави, а людина — чимось набагато більшим, ніж громадянин, тобто член державного союзу. З цієї ж причини природне та загальне право має бути єдиною основою для позитивного права, керівною засадою під час розроблення і прийняття державних законів. Мета існування держави як та-кої полягає у служінні суспільству. "Істинним обсягом діяльності держави буде все те, що вона у змозі зробити для блага суспільства", — підкреслював мислитель. Але суспільство виступало в нього не як абстракція, а як сума конкретних індивідів; звідси переконання, що "...державний устрій не є само-ціллю, він — лише засіб для розвитку людини".

Держава, реалізуючи відведену їй роль, у своїй діяльності не повинна переслідувати іншої цілі, крім гарантування внутрішньої та зовнішньої без-пеки громадян. Він рішуче не сприймав ідеї та факту піклування держави про позитивне благо громадян, тобто про їхнє матеріальне процвітання і суспіль-ну кар'єру, їхню моральність, фізичне здоров'я, спосіб життя тощо. Діапазон активності держави слід різко звузити. Це обумовлене тим, що об'єднання людей у єдиному соціальному союзі породжує нескінченну різноманітність прояву людських сил і діяльності. За таких умов розвиваються багатства на-тури і характер людини; формується людина, наділена внутрішніми гідністю і свободою. Держава ж, утілюючи в собі верховну владу, не сприймає цієї поліфонії, багатоманітності, а тому прагне уніфікувати свідомість і поведінку людей, можливе різноманіття проявів життя людини, нації, суспільства.

Особливо значну небезпеку для індивіда і нації