Закономірності суспільного прогресу

За вченням Гегеля, категорія "мораль" тотожна категорії "духу", який є таким рівнем розвитку розуму, де достовірність того, що він — уся реаль-ність, зведено в істину; і розум усвідомлює себе самого як свій світ, а світ — як самого себе.

Еквівалентом моральної свідомості є "моральне суспільство". Царство моралі складається й розпадається на безліч індивідів, які рівні між собою. "Правовий стан" передбачає визнання права та обов'язку всіх бути особистіс-тю. Правове суспільство породжує стихію дійсних сил особистостей. Прибо-ркання стихійних сил пов'язане з моральністю, яка грунтується на свободі волі та усвідомленні суб'єктом усього комплексу моральних відносин. Мора-льність вимагає гармонії між мораллю і природою, мораллю й чуттєвою схи-льністю і, нарешті, примирення всіх моральних протиріч у суб'єкті, що усві-домив свою обмеженість, оцінив моральні бажання інших суб'єктів і тим до-сяг чистоти своєї самосвідомості. Концепція й категоріальні структури у "Фі-лософії духу" і "Філософії права" за сутністю тотожні. "Філософія права" є ширшим та більш системним викладенням тих самих понять та ідей. Вона змальовує терен діяльності "об'єктивного духу", основною метою якого є ре-алізація свободи в зовнішньому світі для того, щоби дійсність стала світом вільних відносин.

Право, в розумінні Гегеля, є наявним буттям свободи. Відповідно до трьох основних ступенів і форм категоризації понять "свобода" і "право" "Філософія права" поділяється на три частини: "абстрактне право", "мораль", "моральність".

У сфері абстрактного права воля — безпосередня та абстрактна. Люди-на виступає тут як абстрактне і вільне "я". Така одинична воля є особистістю.

Абстрактне право — це усвідомлення правоздатності, чиста можли-вість усіх наступних, конкретніших визначень права і свободи.

Проминаючи три ступені — "власність", "договір", "неправду", свобода і право конкретизуються, об'єктивний дух вступає у сферу моралі.

Якщо в абстрактному праві незалежна воля мала своє наявне буття в зовнішності, то в моралі воля володіє наявним буттям у самій собі; тільки на ступені моралі набувають значення самовизначення волі, мотиви, умисел і мета суб'єктів.

У моральності цінність людини визначається її внутрішньою поведін-кою. Розвиток моральності через ступені "умисел і вина", "наміри та благо", "добро і совість" дозволяє їй володіти абсолютним правом визначати, що є право, обов'язок та інші цінності.

Але мораль — лише суб'єктивна рефлексія самосвідомості. Справжня реалізація свободи в об'єктивному світі здійснюється у сфері моральності. На цьому рівні свобода постає не лише як право суб'єктивної волі, але й як об'-єктивність і дійсність. На цьому ступені духу особа реалізує свій обов'язок як те, що їй належить, і в цій необхідності володіє сама собою і своєю справж-ньою свободою . Моральність виявляється в сім'ї, громадянському суспільс-тві, державі та діє у всесвітній історії як загальний світовий дух. Правові та етичні положення "Феноменології духу" й "Філософії права" доповнюють одне одного. Початком є концепція "Феноменології духу": "мораль — право-вий стан — моральність". Загальна категоріальна структура двох концепцій набуває вигляду: "моральність — право — мораль — моральність". Ця кате-горіальна структура виражає відповідну закономірність. У самій основі роз-витку людського суспільства моральність є нерозвиненою потенцією. У про-цесі розвитку суспільства вона реалізується і проявляється через взаємодію права й моралі. Нарешті, можливий такий етап розвитку суспільства, на яко-му моральність реалізується безпосередньо у своїй суттєвій формі.

"Філософія права" Гегеля ввібрала в себе деякі ідеї попередніх філо-софських поколінь. Передовсім це — уявлення ще Платона та Аристотеля про цілісність життя поліса, а також думка Аристотеля про те, що держава є попередником окремих громадян і що людина — "істота політична".

Ідея моральної цілісності держави, перейнята німецьким філософом від античних мислителів, у подальшому була розвинена ним відповідно до: по-глядів Т. Гоббса про політичну централізацію, розумність життя в державі; до поняття "загальної волі" Ж.-Ж. Руссо; до ідей історизму, народного духу і єдності волі Ш.-Л. Монтеск'є. А втім, державно-правові погляди Гегеля наба-гато глибші та ґрунтовніші, ніж у його попередників.

Він відкинув ідею природного стану і договірного походження держа-ви, вважаючи, що договір має місце тільки у відносинах, що регулюються приватним правом, і не може бути джерелом державності.

Гегель піддав критиці індивідуалізм природно-правових поглядів Т. Гоббса, Ж.-Ж. Руссо, І. Канта, які виходили з первинності не цілого — дер-жави, народного духу, а окремої особи.

У своїх філософсько-правових працях Гегель піддав критиці як емпіри-чний спосіб тлумачення права, притаманний, на його думку, Т. Гоббсові, Дж. Лок-кові та Ж.-Ж. Руссо, так і формальний спосіб, властивий І. Кантові. За емпіричного підходу, зазначав він, панують споглядання та однобічність роз-гляду, тоді як формальний підхід визначається рефлексією та абсолютизує розум.

Основним визначенням і вихідною об'єктивного духу є незалежна во-ля . Вона — практичний розум, тобто розум, що діє в зовнішньому світі. То-му воля складається з двох протилежних аспектів: загального та одиничного. Але воля розкриває свою сутність лише на вищих ступенях, тільки тут вона стає незалежною. У своїх нижчих формах вона отримує свій зміст ззовні, від вражень і нахилів; сама вона, залишаючись загальною основою, з'являється як здатність вибирати між різними враженнями і в цій формі виступає як сва-вілля. Зміст волі тут не відповідає формі. Внаслідок цього свавілля є внутрі-шнім протиріччям