Закономірності суспільного прогресу

Предмет:

Історія

Тип роботи:

Навчальний посібник

К-сть сторінок:

180

Мова:

Українська

Оцінка:

своїх визначень. Це — боротьба між різними враженнями, які доходять до зіткнення одне з одним. Вибираючи між ними, свавілля оби-рає собі загальну мету — щастя, а позаяк ця мета залежить від погодження випадкових вражень, вона є окремою та випадковою. Загального в ній немає, бо нахили — суперечливі й різноманітні. Тому щастя, визначуване як задо-волення нахилів, не є досяжним; воно, за Гегелем, являє собою прогрес у безмежність. Сенс справжнього прогресу полягає у вимозі такої загальної ос-нови, яка підкорила б собі все окреме. Для цього необхідно суттєве відокрем-лювати у враженнях від несуттєвого. Суттєвим необхідно визнавати те, що складає не тільки взятий ззовні зміст, а й відповідає самій волі. В цьому й по-лягає істинно загальна основа, де абстрактно загальне і окреме є лише моме-нтами. Воля, що самовизначається, є незалежною волею в істинному значен-ні. Межа її полягає у здійсненні своєї свободи в зовнішньому світі. Здійснен-ня цієї свободи і складає гегелівське розуміння права в широкому розумінні .

Вся сфера об'єктивного духу в Гегеля — це реалізація ідеї права або свободи. Мораль, моральність, держава — це все, на думку філософа, особ-ливе право або дійсне буття різних ступенів свободи. Значну увагу в політи-ко-правовому вченні Гегеля приділено проблемам співвідношення держави та особистості.

Вчення Гегеля з цього приводу є підсумком цілого етапу в історії полі-тико-правових ідей і початком нового етапу розвитку. Громадська і філософ-ська думка на першому етапі переконувала в тому, що одинична особа, наді-лена розумом і незалежною волею, є вихідною суспільного розвитку. Правам особи було присвоєно статус первинних, вічних, невід'ємних, що випливають із самої її природи. Суспільство розглядалося як механічна сума окремих осіб, продукт їхньої теоретичної та практичної діяльності.

Гегель переконливо довів, що справедливою може бути і протилежна концепція: людина, особистість є продуктом розвитку суспільства — сім'ї, громадянського суспільства, держави, — обумовлена ним, зобов'язана йому всім своїм існуванням і розвитком. Прийнявши вихідним пунктом своїх мір-кувань про право кантівську ідею про моральну автономію особистості, Ге-гель через свої логічні судження дійшов висновку про зверхність держави над особистістю, як загального і цілого над окремим і одиничним.

Гегель був переконаний, що істинна сутність особи та її свобода поля-гають у прагненні індивіда до своєї загальної природи, а право, з огляду на це, — практичне втілення свободи в її загальному вигляді в реальній дійснос-ті, торжество об'єктивного духу у формі держави. Індивідуальну долю люди-ни Гегель приніс у жертву загальному; вона, на думку філософа, мало важить на терезах історії.

Але розвиток історії та відносин між людьми в суспільстві уможливили висновок, що значення індивідуального життя особи та її свободи не такі вже й малі, як доводив Гегель, а елемент випадковості відіграє більш суттєву роль, ніж уважалося раніше.

Поява тієї чи іншої особистості, наділеної незалежною волею, може відчутно впливати на перебіг подій. Це може мати місце не лише тоді, коли особистість надзвичайно видатна, а й тоді, коли особистість пересічна.

Шслягегелівський період політико-правових досліджень упродовж значного часу характеризувався двома напрямками. Перший з них об'єднував в одному контексті право і свободу, розвивав певні аспекти вчення Гегеля з перевагою загального; другий напрямок вбирав у себе правові погляди Канта, де пріоритет надавався індивідуальному, конкретній особистості.

5. Історична школа права

Історична школа права як особливий напрям у правовій думці виникла наприкінці XVIII ст. в Німеччині. У першій половині XIX ст. цей напрям на-був широкої популярності та впливу. У центрі уваги його представників зна-ходилося питання про виникнення та історичний розвиток права. Засновни-ком історичної школи права був Густав Гуго (1764—1844) — професор Гет-тінгенського університету. Основна його праця — "Підручник природного права як філософії позитивного права, а надто — приватного права". Послі-довником і продовжувачем його був Фрідріх-Карл фон Савіньї (1779— 1861), головні праці якого — "Право володіння" та "Система сучасного римського права". Останнім, найбільш яскравим представником цього напряму був Гео-рг-Фрідріх Пухта (1798—1846). Основні його праці — "Звичаєве право" та "Курс інституцій".

Представники цього напряму вважали, що для правильного розуміння і розвитку державно-правових явищ визначальне значення має вивчення та осмислення їхнього історичного розвитку. У центрі уваги історичної школи права, що виникла і розвивалась як своєрідна реакція на Велику французьку революцію, знаходилися проблеми історії, традицій і, головно, само поняття народу. Базовим було поняття народу та народного духу, або духу історії. У розумінні представників історичної школи права народ — це єдність окремих осіб, що базується на органічних зв'язках між станами і групами суспільства. Дух народу виростає з традиції та формується упродовж віків. Саме тому він є визначальним у правотворчих процесах. З поняттям народу тісно пов'яза-ний антиіндивідуалізм, характерний для представників цього напряму право-вої думки, Спершу в історії формувався народ, і тільки згодом на його основі витворювалися стани та права особи. Людина є продуктом середовища, тієї цілості, яка витворила та охоплює її, тобто народу.

Основою концепції представників історичної ніколи права було твер-дження про зумовленість позитивного права низкою об'єктивних чинників. Позитивне право не є якоюсь виключно теоретичною конструкцією, що тво-риться у процесі правотворчої діяльності законодавчих органів. Право, яке діє в суспільстві, — це не тільки сукупність приписів уповноважених на те органів