Закономірності суспільного прогресу

У цьому акті Україна проголошувалася незалежною державою, в якій влада належала тільки народові. Передбачалося мирне співіснування з сусід-німи державами: Росією, Польщею, Австрією, Румунією й Туреччиною, а щодо більшовицького режиму, то йому оголошувалася війна, і народ закли-кано до боротьби з ним.

Згодом, після закінчення воєнних дій, передбачалося розпустити ар-мію, замінити її народною міліцією з оборонними функціями, відбудувати за державний кошт усе зруйноване війною, передати землю трудовому народові та провести демократичні вибори у представницькі органи влади. Усе майно, яке знаходилося на території України, проголошувалося її власністю. Підтве-рджувалися всі демократичні свободи. До проведення українських Установ-чих зборів владні функції від імені народу перебрав на себе уряд, названий у IV Універсалі Радою Народних Міністрів.

В. Винниченко брав участь у розробленні проекту Конституції, яку ма-ли затвердити Установчі збори. Але через те, що воєнні дії перешкодили проведенню Установчих зборів по всій Україні, проект Конституції було роз-глянуто 29 квітня 1918 р. на засіданні Малої Ради.

Як свідчить аналіз цього документа, він увібрав у себе основні політи-ко-правові погляди М. Грушевського та В. Винниченка, яких вони додержу-валися останнім часом.

Конституцію Української Народної Республіки (Статус про державний устрій, права і вольності УНР) було розроблено з урахуванням політичного й законодавчого досвіду країн Західної Європи і США. Хоча в цілому цей до-кумент не міг претендувати на високу професійність, у ньому знайшло відо-браження багато цікавих ідей. Українська Народна Республіка проголошува-лася незалежною державою. Суверенне право в ній належало народові, який мав реалізувати його через Всенародні Збори.

Цим документом передбачався поділ влади на законодавчу, виконавчу й судову. Верховним органом УНР проголошувалися Всенародні Збори, які мали безпосередньо здійснювати вищу законодавчу владу і формувати вищі органи виконавчої та судової влади. Вища виконавча влада відводилася Раді Народних Міністрів, а судова — Генеральному суду УНР.

На місцевому рівні передбачалося функціонування виборних рад і управ громад, волостей і земель. Вони мали діяти самостійно, але під контро-лем Ради Народних Міністрів.

До Всенародних Зборів на трирічний термін мали обиратися громадя-ни, які досягли 20-річного віку. Цей орган міг бути розпущений своєю поста-новою або волею народу — щонайменше трьома мільйонами письмових заяв, поданих до Генерального суду, який і повідомляв би про це Всенародні Збо-ри. Конституція передбачала на чолі Всенародних Зборів голову та його за-ступників.

Цікаво, що цим документом установлювався інститут законодавчої іні-ціативи. Правом розроблення проектів законів і внесенням їх на розгляд Все-народних Зборів наділялися їхні президія та Рада Старійшин; поодинокі фра-кції; окремі депутати загальною кількістю не менш як тридцять; Рада Народ-них Міністрів; органи самоврядування, які об'єднували щонайменше сто ти-сяч виборців; безпосередньо виборці — громадяни республіки (щонайменше сто тисяч), які підтвердять проект письмовими заявами, передадуть їх до Ге-нерального суду, а він після ^перевірки надішле проекти законів голові Все-народних Зборів. Такий підхід у правотворенні, ясна річ, був плюралістич-ним і відповідав вимогам справжньої демократії.

Заслуговує на увагу також ідея рівності всіх перед законом — як гро-мадян, так і законодавців.

Конституція передбачала розгляд цивільних, карних і адміністративних справ у відкритих судових засіданнях. Судова влада У HP незалежна. Рішен-ня суду не могли бути змінені ніякими державними інститутами, навіть зако-нодавчими й виконавчими органами влади.

Статус про державний устрій, права і вольності УНР визначав за гро-мадянами рівність у всіх правах і свободах.

Громадянин УНР не міг бути громадянином іншої держави, позбавити його громадянства міг тільки суд. Повна дієздатність громадян установлюва-лася з 20 років. Житло громадян проголошувалося недоторканним. Всілякі дії в ньому могли бути вчинені лише з судового дозволу. Ніхто не міг бути за-триманий без відповідного судового наказу, крім випадків затримання в разі вчинення злочину. Смертна кара Основним Законом скасовувалася, заборо-нялися також інші покарання, які принижували людську гідність. Окрім цьо-го, всі громадяни могли вільно обирати місце проживання, що цікаво з по-гляду сучасності, коли точаться суперечки стосовно доцільності скасування паспортного режиму в Україні. Конституція передбачала забезпечення націо-нальним меншинам права національно-персональної автономії.

Але ця позиція була не зовсім виважена. Суперечності з національного питання, наявні в політико-правовому вченні М. Грушевського і В. Винниче-нка, не було вирішено в Конституції, що знизило її цінність в очах громадян. Виходило так, що для російської, єврейської та польської націй право на на-ціонально-персональну автономію прямо гарантувалося цією Конституцією, а білоруська, чеська, молдавська, німецька, татарська, грецька та болгарська нації, які проживали в Україні, могли скористатися цим правом лише за умо-ви подання відповідної заяви від десяти тисяч громадян, належних до цієї на-ції.

Нераціональним було й положення Конституції, що передбачало скла-дання іменних списків (національного кадастру), оскільки в практичному житті це означало статус меншовартості порівняно з "титульною" українсь-кою нацією.

29 квітня 1918 р. на останньому засіданні Центральної Ради цей проект Конституції було ухвалено, а М. Грушевського обрано президентом України, хоча в проекті Конституції про цей інститут не згадувалося.

Після виходу з уряду В. Винниченко не зрікся свого прагнення до по-будови незалежної, суверенної України. Коли скінчився Гетьманат Скоро-падського, який свого часу розпустив Центральну Раду, В. Винниченко увійшов до складу новоутвореної Директорії Української Народної Республі-ки