Закономірності суспільного прогресу

У федерації, яку пропонував М. Грушевський, центральні органи пови-нні були формувати загальні основи державного й суспільного ладу, розпо-ряджатися ресурсами, необхідними для утримання органів центрального і за-гальнодержавного управління, відати питаннями війни і миру, міжнародними відносинами, збройними силами, встановлювати митні правила, нагляд за поштою, телеграфом і залізницями. Передбачалися єдина грошова система і система мір і ваги. Федерація наділялася повноваженнями узгоджувати циві-льне і кримінальне законодавство, законодавство з питань охорони прав на-ціональних меншин тощо. Решта питань устрою та нормування мали вирішу-ватися на місцевому рівні. Пропонувалося, що в Україні як суб'єкті федерації законодавча влада повинна бути сконцентрована в сеймі, а виконавча — в Раді міністрів.

Автор політико-правової концепції пропонував установити демократи-чну виборчу систему, яка передбачала б участь у виборах усіх соціальних груп.

На місцевому рівні планувалося мати три різновиди органів самоупра-вління: самоуправління громад; виборні управи волостей та управи повітів; обласні сейми й центральний парламент, утворюваний ними.

Важливим кроком на шляху до такої федерації М. Грушевський вважав ухвалення закону про мови, який регламентував би статус національних мов і гарантував їх вільний розвиток.

Автономію України автор концепції розглядав як "самозаконність" — право встановлювати свої закони і керуватися ними в житті. Україна у складі федерації повинна бути демократичною республікою, в якій гарантувалися б політичні свободи: свобода слова, зборів, громадських організацій, совісті, рівне виборче право за таємного голосування. Реалі-зуючи свою автономію, Україна мала бути вільною у вирішенні політичних, економічних, культур-них питань, самостійно розпоряджатися своїми багатствами й ресурсами.

Автономній Україні належало мати свою адміністрацію та судову сис-тему, свою армію, де було б створено такі умови, за яких проходження служ-би відбувалося б у безпосередній близькості від місця проживання військово-службовців.

На відміну від попередників, М. Грушевському випало на долю реалі-зовувати на практиці свою державно-правову концепцію. Цей процес розпо-чався 17 березня 1917 р. зі створенням Центральної Ради і знайшов утілення в її Універсалах.

У першому акті законодавчого характеру — І Універсалі проголошува-лася необхідність вироблення власних законів і самостійного порядкування на своїх землях. З цією метою було створено Генеральний секретаріат, що його очолив В. Винниченко. II Універсал зазначив, що Україна визнає всеро-сійські Установчі збори, які мають схвалити автономію України. ПІ Універ-сал було оголошено після Жовтневого повстання 20 листопада 1917 р. В ньому було закладено фактичний відрив од Росії. У III Універсалі Україна проголошувалася Українською Республікою, за якою визначалося право са-мостійно ухвалювати закони і здійснювати владні функції через Центральну Раду та уряд (Секретаріат України). У цьому першому акті конституційного характеру Української держави декларувалися політичні свободи: свобода слова, друку, совісті, зборів, недоторканність особи. Скасовувалася смертна кара. Земля ставала власністю всього народу, приватна власність на неї ану-лювалася. Передбачались і інші соціальні та економічні перетворення. Окрім цього, Центральна Рада видала закони про Генеральний суд (2 грудня 1917 р.), про впорядкування прокурорського нагляду в Україні (23 грудня 1917 р.), про утворення українського війська (16 січня 1918 р.) та ін.

Відомо, що політико-правове вчення М. Грушевсь-кого не було втілено в життя. Вочевидь, практичні дії автора розійшлися з його ідеями, зокрема в національному питанні. Проголосивши у своєму вченні неприпустимість будь-яких проявів українського шовінізму, він підійшов до вирішення про-блем державотворення саме з позиції панування української нації. Це знай-шло відображення в організації крайових органів управління за принципом української більшості, в утворенні народних міністерств у справах великоро-сів, євреїв і поляків, у законі про на-ціонально-персональні автономії від 9 січня 1918 p., який передбачав складання і публікацію списків відповідних національностей, а також інші, дивні з сучасного погляду, заходи щодо "пік-лування" про національні меншини. Такі заходи, ясна річ, не були зрозуміли-ми для широких верств населення України.

Після Лютневої революції 1917 р. разом із М. Гру-шевським в Україні працював відомий політичний діяч, один із керівників Української Центра-льної Ради Володимир Кирилович Винниченко (1880— 1951).

Попервах В. Винниченко вважав себе прибічником "російсько-українського комуністичного табору", оскільки комунізм, на його думку, був не лише політичною теорією, а й філософією всього життя людини. Згодом, переконавшись у великодержавній політиці керівників більшовицької Росії, він переглянув свої політичні погляди, і національні проблеми вийшли в ньо-го на перший план.

Очолюючи Генеральний секретаріат Української Центральної Ради, В. Винниченко підготував низку декларацій і декретів УНР, в яких проводив ідею суверенітету України в майбутній федеративній державі.

Ідею суверенітету України В. Винниченко обстоював на переговорах із членами Тимчасового уряду Росії після Лютневої революції 1917 p., а пере-годом — із керівниками більшовицької влади. З цього приводу у своєму що-деннику він писав, що відродження національної державності — вельми складна справа, яка ускладнюється тим, що українська нація історично не підготовлена до державності.

Через те, що дії Української Центральної Ради не були до кінця зрозу-мілими для широких верств населення, а також фактичне неприйняття ідеї автономії України з боку керівників соціалістичної революції на чолі з В. Ле-ніним і Л. Троцьким, які спрямували в Україну війська Червоної Армії під командуванням В. Антонова-Овсієнка та есера Муравйова, назріла криза уряду, і соціал-демократична фракція вийшла з його складу. В. Винниченко склав