Адміністративна відповідальність за порушення авторських та суміжних прав

Предмет:

Тип роботи:

Автореферат

К-сть сторінок:

Мова:

Українська

Оцінка:

інспектор може накладати санкції, у тому числі вилучати і затримувати на необхідний термін будь-які диски або матриці, знайдені у ліцензійованих приміщеннях, які, на думку державного інспектора, могли бути вироблені або відтворені з порушеннями вимог законодавства, якщо державний інспектор має обгрунтовані підстави підозрювати вчинення порушення прав на товарний знак, авторського права або суміжних прав. Завдяки сучасним технологіям і за умови недобросовісного використання вказаних прав легко змоделювати ситуацію, у якій державний інспектор може перевищити свої повноваження. Як наслідок, – або він буде надзвичайно обережний при здійсненні своїх повноважень і по суті перестраховуватиметься, або його дії неминуче призведуть до перевищення повноважень із всіма випливаючими звідси наслідками. Будь-яке суб’єктивне право, а тим більше державного службовця, повинно буди конкретизоване законодавством, інакше воно не матиме практичної реалізації.

У третьому підрозділі “Теоретичні концепції авторського права і суміжних прав” розглядаються існуючі в юридичній науці концепції авторського права і суміжних прав. Автор висловлює своє ставлення до сутності цих концепцій та обгрунтовує свою точку зору стосовно розуміння правової природи авторських та суміжних прав. Зазначені правові інститути права інтелектуальної власності, по суті, зводяться або до їх об’єктів, або до майнових та особистих немайнових прав, або лише до майнових прав.

“У найширшому розумінні інтелектуальна власність – вказується у книзі “Основи інтелектуальної власності” – означає закріплені законом права, які є результатом інтелектуальної діяльності в промисловій, літературній і художній сферах”. Таке лапідарне визначення, на думку автора, не відображає сутності відносин у сфері інтелектуальної власності тому, що:

не всі об’єкти права інтелектуальної власності власне є результатом творчої праці;

на ці об’єкти виникають дві групи прав: майнові і особисті немайнові;

лише майнові права є обігоздатними, а особисті немайнові – ні.

Тож вони не можуть охоплюватися терміном “власність”. Це скоріше приналежність, що відображає якісну характеристику особи (професійну (фахову) кваліфікацію, спеціальне звання тощо).

В результаті аналізу автором наукових концепцій права інтелектуальної власності обгрунтовується висновок, що особисті немайнові права не можуть бути віднесені до права інтелектуальної власності. Вони є невідчужуваними і непередаваними. Тобто автор погоджується з позицією Р. Б. Шишки у тому, що право інтелектуальної власності становлять лише майнові права.

На сьогодні у чинному законодавстві України про інтелектуальну власність домінують дві концепції: виключних прав і концепція інтелектуальної власності, яка базується на віднесенні майнових і немайнових прав до речових. Але, на думку автора, у сучасних умовах жодна з розроблених попередниками теорій нас не задовольняє, що пояснюється новітніми комунікаціями поширення ідей, швидкісними технологіями їх трансформації і тиражування носіїв, швидким моральним старінням, наявністю конкуруючих з правом інтелектуальної власності інститутів: недобросовісної конкуренції, інформаційного права та інших. Більш того, у міру електронізації суспільства першочерговими стали практичні аспекти регулювання та охорони прав інтелектуальної власності.

Погоджуючись з тим, що підсилення деліктного регулювання свідчить про слабкість позитивного регулювання суспільних відносин, автор зазначає, що таке регулювання потрібне, а інколи є просто необхідним для подолання певного явища у суспільстві, особливо у сфері інтелектуальної власності. Тому законодавство про інтелектуальну власність повинно містити чіткі моделі контрафактних порушень і встановлювати їх наслідки, а ще більше – способи попередження та виявлення. Лише за таких умов можливе підвищення превентивної його ролі і лише тоді буде охоронятись право інтелектуальної власності не взагалі, а конкретні його інститути. Така правова конструкція має ряд переваг і перш за все дозволяє диференціювати адміністративну відповідальність за порушення в сфері інтелектуальної власності.

Інтелектуальною власністю слід вважати лише майнові права, які полягають у монопольному праві використовувати (комерційно експлуатувати ідею) переваги новинки самому, на певний час заборонити це робити іншим особам чи надати їм це право за винагороду. Не випадково, що у КУпАП застосовано диференційований підхід: ст. 512 встановила відповідальність за порушення прав інтелектуальної власності взагалі, а ст. 1644 – у разі її контрафактного використання у підприємницькій діяльності. Виникає практичне питання: чи можна застосовувати ст. 512 КУпАП при порушенні особистих немайнових прав (перекручення імені автора, розкриття його псевдоніма тощо)? Це також права автора, але вони, на наш погляд, не можуть охоплюватися поняттям „інтелектуальна власність”.

На цій підставі автором робиться висновок, що особисті немайнові права не переходять до похідних суб’єктів, тому їх необхідно охороняти окремо. І пропонується введення у КУпАП нової статті “Відповідальність за порушення особистих немайнових прав авторів”.

Авторське право і суміжні права є відносно самостійним об’єктом адміністративно-правової охорони, який певним чином відрізняється від прав промислової власності чи прав на нові об’єкти права інтелектуальної власності. Порушення цих прав здатне завдати значних втрат не тільки власникам цих прав, але й державі. Через це ці відносини стали об’єктом правового регулювання нормами публічного права і потребують самостійної правової охорони.

У четвертому підрозділі “Міжнародне законодавство про авторське право і суміжні права” аналізуються положення міжнародного законодавства про авторське право та суміжні права і прослідковано його вплив на розвиток національного законодавства України.

Автор приходить до висновку, що модифікація законодавства про охорону авторського права та суміжних прав здебільшого спричинена чинниками зовнішнього, а не внутрішнього характеру. Це пояснює у деякій мірі живучість старого механізму захисту цих прав і труднощі застосування на практиці нового законодавства.

На підставі