Антропологічний склад сучасного населення України за даними В. Дяченка

Довжина тіла, за В. Дяченком, в українського місцевого сільського населення вища середньої і становить 168-169 см. Вона менша на заході, наближається до свого мінімуму в південно-західній Львівщині (164, 5 см), і більша в районі Центрального і Нижнього Подніпров'я (170 см).

Поздовжній діаметр голови найбільший у Царичанському районі на Дніпропетровщині (190, 4 мм), мінімальний (184-185 мм) – у східних і південних районах Закарпаття. Поперечний діаметр голови в українців великий і досягає свого максимуму в карпатській зоні (159-160 мм), тобто там, де є мінімальним поздовжній. Найменший поперечний діаметр голови у Нижньому Подніпров'ї (154 мм) і Північній Молдові (152 мм).

Антропологи беруть до уваги також суму поздовжнього та поперечного діаметрів голови. На цій основі стверджується, що мінімальні суми виступають у східній частині українських Карпат, на півдні Закарпаття, Поділлі, у Північній Молдові, низці районів Степової України, а максимальні – у центральній і західній частинах українських Карпат, на Правобережному Поліссі, у Центральній Україні.

Числові величини покажчика голови та географія їх вияву в загальному збігаються з поданими Ф. Вовком. Найбільший покажчик 85 чітко локалізується у Карпатах і на Закарпатті. На Правобережному Поліссі й у Верхньому Подніпров'ї він лише на одиницю менший. У центральній зоні покажчик голови в середньому дорівнює 83, 5. На півдні України його величина дещо менша, ще менша – у зоні Нижнього Подніпров'я (82) і мінімальна в окремих районах Північної Молдови (80-81) та північно-західному закутку Чернігівщини (у Ріпкинському районі – 80).

Довжина носа в українців Наддніпрянської України середня, найбільша – в Карпатській зоні й на Верхньому Подністров'ї.

За формою на великій території Наддніпрянської України різко переважають прямі носи (60-70%). Увігнуті спинки носа трапляються лише в 10-13% населення, решта – горбоносі. У Карпатах кількість горбоносих становить 20-25%, а з ввігнутими спинками – у кілька разів менше. Зрозуміло, і тут найбільше прямоносих. Горбоносих також більше, ніж кирпоносих, на Поліссі, у Верхньому Подніпров'ї.

Що стосується кінчика носа, то переважає піднесена форма над опущеною. При цьому спостерігається кореляція з профілем спинки носа. Де більше горбоносих, там більше опущених положень кінчиків носа. Виступання крил носа у більшості українців середнє, далі за кількістю йде слабке виступання, і найменше – сильне.

Виступання виличних дуг у більшості районів слабке – від 0 до 3% людей. Однак у районах зі слідами монголоїдного елементу воно значно частіше.

Констатуючи, що лише в 24-30% українців відсутня складка верхньої повіки і лише в деяких західноукраїнських і карпатських районах цей відсоток доходить до 40, В. Дяченко зауважив: у цих останніх районах існує також певний відсоток сплющених облич, але це, на його думку, не засвідчує залишків тут монголоїдного лапоноїдного типу (як і на Поліссі). Це зауваження, однак, може виявитись надто категоричним. На Волині, наприклад, нащадки татарів як сільське населення жили до XX ст. Їх фіксував перепис 1897 р. З їх середовища вийшов, наприклад, відомий український етнограф Мустафа Захарович Козакевич (1900-1966 рр.). «Монголоїдні» села в Галичині фіксували польські чиновники ще в 30-х роках XX ст. Ось кілька свідчень з «характеристики» Бродовського повіту Тернопільського воєводства, складеної 1930 р. і виявленої в Державному архіві Тернопільської області: «На загал переважає тип людини середнього росту, досить сильної будови тіла, темного заросту. Селяни бриють бороди, залишаючи вуса. Молодші люди наслідують мешканців міст і стрижуть вуса на англійський манер». В іншому місці «характеристики» читаємо: у селах Кадлубиськах, Чепелях, Лешньові, Накваші «існують досі потомки татарів» [2]. «Характеристика» подала також багато цікавих етнографічних рис мешканців повіту. Деякі дослідники наголошували на монголоїдних рисах у жителів сіл Наконечне Перше і Наконечне Друге Яворівського району Львівської області.

В. Дяченко узагальнив дослідження ширини очної щілини в українців. Так само подані спостереження стосовно форм лоба: у мешканців Карпатської зони, на Поділлі, у Північній Молдові люди мають пряму (вертикальну) форму, в українців Розточчя, Полісся, Лівобережжя – похилішу.

Ступеню нахилу лоба відповідає розвиток надбрів'я. Він найслабший в зоні Карпат, на Поділлі, Півдні України. Найбільш виступаючі надбрів'я характерні для Правобережного Полісся й Розточчя.

Отже, конкретно антропологічні факти, яких дотримуються і Ф. Вовк, і В. Дяченко, частково розходяться, але в головному збігаються. Проте В. Дяченко зробив дещо нове їх узагальнення і, зокрема, в питанні про антропологічні області України. Він не приймає головної думки Ф. Вовка про те, що всі українці на загал належать до одного українського антропологічного типу, а виділяє в Україні п'ять антропологічних областей:

1. Центральноукраїнську з волинським і поліським варіантами.

2. Карпатську.

3. Нижньодніпровсько-прутську.

4. Валдайську, або Деснянську.

5. Ільменсько-дніпровську.

Центральноукраїнська антропологічна область без волинського і поліського варіантів охоплює приблизно територію Київської (без північних районів), Черкаської, Полтавської, південь Чернігівської, Харківської, Луганської, Вінницької, Хмельницької, частину Житомирської областей, низку районів Південної України. В цій антропологічній області проживає близько 47% сільського українського населення. Основні антропологічні ознаки такі: у середньому високий ріст – 169 см, переважають очі змішаного забарвлення