Антропологічний склад сучасного населення України за даними В. Дяченка

Деснянська, або валдайська, область охоплює північні райони Чернігівщини та Київщини. Тут мешкає близько 4% сільської людності України, яка характеризується невисоким зростом (166, 5 – 167 см), брахікефалією (головний показник – 83, 5), середніми розмірами голови та обличчя і досить світлим кольором волосся (лише 35 – 40% темноволосих) і очей (половина світлооких і лише 3% темнооких).

Що ж до верхньодніпровсько-ільменської області, то до неї в межах України входить лише Ріпкинський район Чернігівщини, де мешкає менше половини одного відсотка сільської людності. Населення цього українсько-білоруського порубіжжя ще в недалекому минулому було відоме під назвою будаків. Воно має ще світліший, ніж носії попереднього комплексу ознак, колір очей (55 – 60% світлооких) і волосся. Це – найбільш депігментована територіальна група в Україні. Крім того, тут найвищий відсоток довгоголових. На відміну від поліщуків Правобережного Полісся нащадки будаків характеризуються доволі прямим лобом зі слабо розвинутим надбрів’ям і невеликим діаметром вилиць. Зріст середній – 167 см.

За деякими морфологічними характеристиками українці північних, поліських районів України, надто представники деснянської та верхньодніпровсько-ільменської областей, тяжіють до литовців, білорусів, росіян верхів’їв Дніпра та витоків Волги, окремих груп латишів та естонців – носіїв так званого валдайсько-верхньодніпровського комплексу, що входить до кола північних європеоїдів. В його основі лежить давній балтський субстрат.

Слід мати на увазі, що між усіма антропологічними областями немає різких відмінностей: вони досить близькі до центральноукраїнської області, яка охоплює переважну більшість територіальних груп українського народу (понад 75% сільської людності). Це, до речі, визнав і сам В. Дяченко – один із опонентів Ф. Вовка. «Українці, – зауважував він, – загалом антропологічне менш різнорідні, ніж, наприклад, німці або італійці, південні і північні групи яких дуже відрізняються за антропологічним складом (пігментацією і рядом інших ознак) «. Отже, Вовкова теза про відносну антропологічну однорідність українців, довкола котрої було зламано стільки списів, в основному витримала випробування часом. Це ж стосується і його висновків про основні напрямки антропологічних зв’язків українського народу.

Ще у другій половині XIX ст. в антропологічній літературі порушувалося питання про витоки фізичних рис східних слов’ян. У зв’язку з цим деякі російські вчені вслід за істориком М. Погодіним намагалися довести відсутність генетичної спадковості між середньовічною й тогочасною людністю України. «Малорос, – писав із цього приводу Є. Чепурковський, – найновіший поселенець, що змінив після татарського ярма дотатарську людність». Ці й подібні твердження суперечать підсумкам сучасних антропологічних досліджень.

 

 

Вище вже йшлося про те, що в добу Київської Русі на етнічних теренах українського народу мешкали носії двох основних морфологічних варіантів: масивного, властивого древлянам, волинянам тиверцям та уличам, та «грацильнішого», притаманного полянам і сіверянам. Сучасні українці споріднені з представниками обох варіантів: із першими – за ступенем випинання та будовою носа з другими – за розмірами обличчя. Дуже глибока лінія антропологічної спадкоємності, на думку Т. Алексєєвої, простежується в Середній Наддніпрянщині, а саме: племена доби бронзи – скіфи лісостепової смуги – населення черняхівської культури – нащадки літописних полян – сучасні українці.

Одонтологічні та дерматогліфічні дослідження. Збирання антрополого-одонтологічних даних на теренах України започаткувала московська дослідниця Н. Доніна (Халдєєва). Обстеживши за короткою програмою мешканців Олевського району Житомирщини, вона використала ці матеріали у своїй кандидатській дисертації без будь-яких коментарів. Згодом вони були опубліковані О. Зубовим у вигляді цифрових даних.

1967 року під час спільної експедиції групи антропології ІМФЕ ім. М. Т. Рильського АН УРСР та відділу антропології Інституту етнографії АН СРСР ім. М. М. Миклухо-Маклая Г. Хіть зібрала дерматогліфічні колекції в семи районах Українського Полісся, Волині, Карпат та Південної України. У повному обсязі підсумки їхнього вивчення були опубліковані лише в першій половині 80-х років.

Дослідження, започатковані московськими фахівцями, продовжив автор даного посібника, обстеживши в 1974 – 1975 pp. 23 етнотериторіальні групи на теренах України, Російської Федерації та Білорусі (понад 2 тис. осіб). Останнім часом ці дані доповнені новими колекціями, отриманими в Українському Поліссі.

Усі обстежені вибірки включають хлопчиків та юнаків 12 – 16 років – корінних мешканців даної місцевості, що народилися в межах одного району. Антрополого-одонтологічні та дерматогліфічні ознаки визначалися за загальноприйнятими програмами та методиками. Для зіставлення популяцій за комплексом ознак порівнювалися величини середньої таксономічної відстані (СТВ) між ними, які вираховувалися на основі критерію Фішера. Використовувалася така градація величин СТВ: нижче 0, 33 – відмінності між популяціями незначні; 0, 33 – 0, 66 – середні; вище 0, 66 – значні.

Варіації найважливіших одонтологічних ознак в українських групах наведені в таблиці 29.

Попарне статистичне порівняння обстежених вибірок показало, що українці загалом є сукупністю досить однорідних популяцій, які належать до одного – європеоїдного – одонтологічного типу. Так, СТВ між ними коливається від 0, 24 до 0, 68, здебільшого