Античні ідеї освіти та виховання у творчій спадщині Г. С. Сковороди

Наслідуючи Сократа, Г. С. Сковорода робить визначення етичних понять основною метою свого діалогу. Та якщо Сократ обмежується лише вдалим випробуванням співрозмовника, то персонажі сковородинівських діалогів ще і навчають, застосовуючи повчальний, навіть менторський тон. Тож якщо сократівські діалоги тільки наводять читача на певні роздуми, то сковородинівські діалоги вже містять визначення етичних понять.

Всі діалектичні засоби виховання, які пропонує антична педагогіка і які, в свою чергу, розвиває та впроваджує в практику Сковорода, пов’язані зі словом. Але якщо сократівське слово вже об’єднане з істиною, то Г. С. Сковорода має справу з таким станом речей, коли слово відокремлено від істини (наслідок пануючого на терені тодішньої освіти догматизму). Тому український філософ шукає єдності слова та думки.

Відкриття й свідоме застосування Сократом та Платоном діалектичного методу відокремлює і підносить цих філософів над софістами, а Сковороду, в свою чергу, – над проявами догматизму, наявного в справі освіти на Україні XVIII століття.

Установлено, що як метод поступового сходження від окремих прикладів до загальних визначень в діалогах сократівських та сковородинівських використовуються аналогії, зіставлення, попередні гіпотетичні визначення, іронія.

Листи Г. С. Сковороди до М. Ковалинського та до інших осіб можна характеризувати як письмову діатрибу, розроблену свого часу античними просвітителями. Близькість думок Сковороди та його друзів, до яких філософ надсилав листи, надає змогу просвітителю самостійно “моделювати” запитання та відповідати на них. Тому багато повчальних листів Сковороди має вигляд сократівського діалогу.

У своїх листах Сковорода застосовує ідеї видатних культурних діячів. При цьому перевага надається видатним постатям минулого, які ніби залучаються до бесіди за участю декількох осіб. Серед них – Сковорода та учень, до якого адресовано лист. Педагогічна мета, що переслідується при використанні такого методу, полягає в ефекті “присутності” учня на бесіді за участю видатних постатей. Думки учня органічно входять у контекст діалогу. Це сприяє розумінню складних істин.

Сковорода творчо використовує головну особливість античної паранези – ефект “розімкненості в життя”, який полягає в поєднанні повчального матеріалу з життєвою конкретикою.

Аналіз повчальних листів Сковороди надає змогу визначити декілька застосованих педагогом типів прийому “розімкненості”. Серед них:

1. Побудова повчання на основі зрозумілого життєвого правила, спостереження.

2. Поєднання напучення з посиланнями на обставини життя.

3. Поєднання напучення з святковими вітаннями.

Прийом «розімкненості» сприяє досягненню інтимності у спілкуванні, що є визначальною ознакою сковородинівської письмової діатриби.

В античній спадщині використовується як повчальний засіб внутрішній монолог – солоквіум, який у еллінів входить як до складу паранези, так і діатриби. Причетність до духовного зумовлює монологічний характер античних та сковородинівських епістолярій. Солоквіум Сковороди характеризується “відкритістю” світу ідей, наполегливими пошуками “сродних” душ як у житті, так і в культурному просторі. Сковородинівський солоквіум також визначається тим, що звернення до адресата передбачає звернення до аудиторії, а також характеризується “розімкненістю”, оскільки часто він починається з посилання на життєві обставини.

Упродовж дослідження вивчається творча обробка Сковородою в його листах до Ковалинського еллінських педагогічних засобів контрасту та зміни тону, використання коротких виразних настанов.

Одна з характерних ознак, що простежується в повчальних листах Сковороди, полягає у вимогах до змісту проблем, які виносяться на обговорення в листах до друзів. Можна стверджувати, що всі листи філософа присвячені єдиному- визначенню сенсової зумовленості життя, досягненню його онтологічної мотивації. Згадану ознаку ми визначили як “верховність” (термін В. Ерна). “Верховність” у світогляді Сковороди зумовлена античними впливами. Як листи Сенеки до Луцілія, листи Сковороди до Ковалинського містять цілісне вчення, яке, на нашу думку, є підстави характеризувати як актуалізований курс філософії, що відображає світогляд просвітителя.

У третьому розділі досліджено процес використання античних драматургічних засобів у педагогічній творчості Г. С. Сковороди.

Зокрема, доводиться, що платонівські та сковородинівські діалоги підпорядковані певній драматургії, оскільки простежуємо гостру боротьбу думок, які спочатку суперечать одна одній, але потім всі вони постають перед читачем як єдине співзвуччя.

Аналіз притчі “Вдячний Єродій” свідчить про наявність у ній драматичної зав’язки дійства, розвитку дії, що відбувається між символом істини та людиною, яка має її збагнути. Розвиток дії є початком психагогічного процесу в душі учня, який читатиме цей діалог. Роль учня подібна до ролі Дятлова (особи, якій Сковорода надсилає цей твір) – обом пропонується простежити за тим, як духовне дістається зрозумілих, конкретно-практичних форм життєвої поведінки, поглядів тощо.

На суто драматургічних принципах будується подальший діалог між Єродієм та мавпою Пішек. При цьому відверта “негативність” образу Пішек та “позитивність” Єродія здаються такими лише на перший погляд. Мета Сковороди- не просто демонстрація різних точок зору на виховання. У такому випадку ми б мали простий обмін думками. Сковорода намагається здійснити психагогічний процес античними драматургічними засобами.

Загальну дію можна підрозділити на окремі “піддії”, які в цьому діалозі мають спільну структуру. Мета такої “піддії” – розкриття окремої частки істини. Істина цілком постає в кінці діалогу. Це доводиться аналізом окремих “піддій” “Вдячного Єродія”.

“Піддії” здійснюють загальний розвиток дії діалогу. З кожною наступною піддією напруженість зростає. Наближається кульмінація (ще один драматичний елемент діалогу). В кульмінації об’єднуються два начала, які впродовж діалогу вступали у зіткнення. Духовне стало наявним у життєвій