Боротьба Катерини ІІ проти української автономії. Усунення гетьмана Розумовського

 

Вступ

РОЗДІЛ I. ПРИРОДА УКРАЇНСЬКОЇ АВТОНОМІЇ

1.1 Виникнення і розвиток Гетьманщини

1.2 Соціальна структура

1.3 Уряд і церква

Висновки до І РОЗДІЛУ

РОЗДІЛ II. БОРОТЬБА КАТЕРИНИ II ПРОТИ УКРАЇНСЬКОЇ АВТОНОМІЇ УСУНЕННЯ ГЕТЬМАНА РОЗУМОВСЬКОГО

2.1 Російський централізм і українська автономія до 1762 р.

2.2 Катерина II і «добре регульована держава»

2.3 Становище гетьмана Розумовського при дворі Катерини

2.4 Політичні плани і реформи в Гетьманщині

2.5 Скасування гетьманського уряду

Висновки ДО РОЗДІЛУ ІІ

Висновки

Список використаних джерел

 

 

У другій половині XIX ст. концепція Росії як унітарної держави настільки глибоко вкорінилась у свідомість правлячої еліти, що будь-яка політика компромісів з новонародженим національним рухом у цих колах не сприймалася серйозно. Неспроможність вирішувати національні проблеми врешті-решт призвела до краху імперії. Частково причина такої схильності російської еліти до централізму й адміністративного унітаризму зумовлена століттями історичного розвитку. Московія віддавна практикувала включення новоприлучених порубіжних земель до російської адміністративної системи. Поки експансія Росії обмежувалася малозаселеними територіями, де проживали кочівники і невеликі козацькі ватаги, безпосереднє адміністративне приєднання нових земель не зустрічало великого опору. Однак під час своєї експансії на захід Росія підкорила території й народи, які вже мали добре розвинену концепцію юридичної окремішності, регіональних привілеїв і самоврядування. Тому Росія, намагаючись зберегти єдину адміністративну систему, змушена була пристосовуватись до реалій існування окремих привілейованих територій. Серед основних, хоча й не досліджених тенденцій російської історії, завжди була боротьба між доцентровими силами, що відстоювали одноманітність в адміністративному устрої, соціальній структурі і навіть культурі, та відцентровими силами, які вимагали дотримання прав таких особливих привілейованих територій, як Україна, Прибалтика, Царство Польське і Велике Князівство Фінляндське.

Об’єктом дослідження є Автономія (самоуправління) України у складі Росії у часи Гетьманщини (XVII-XVIII ст.)

Актуальність теми дослідження. Дослідження зосереджене на трьох принципових питаннях. По-перше, яким було походження, теоретичне обґрунтування та втілення російської політики щодо Гетьманщини та інших автономних регіонів. По-друге, якою була реакція установ Гетьманщини та українського суспільства на імперську інтеграцію. По-третє, наскільки успішно відбувався цей процес і який він мав вплив на імперію і українське суспільство.

Мета і завдання дослідження. Для кращого розуміння загальноєвропейської історії воно дає аналіз російського варіанту «добре регульованої» абсолютистської держави та її боротьби проти корпоративних і регіональних привілеїв. У контексті російської історії – це вивчення одного з сюжетів формування Російської імперії і своєрідна передмова до дослідження її національної політики. Ліквідація української й балтійської автономій відбулася в часи бурхливого зростання імперії. Приєднання пізніше здобутих польських і турецьких територій відбулося без сумніву з врахуванням досвіду, здобутого Катериною II в Україні. Скасувавши адміністративну структуру автономних територій, Катерина спричинилася до творення багатонаціональної, але унітарної за характером імперії і розпочала національну політику, яку продовжили її спадкоємці.

Нарешті, це дослідження має безпосереднє відношення до української історії. Що більше успіхів досягали імперські власті, розчиняючи Гетьманщину в імперському морі, то менш імовірним було збереження українцями історичної своєрідності. Кооптація і часткова асиміляція їхньої еліти зробила українців «соціологічно неповною» або «неісторичною» нацією, спрямувавши їх на шлях національного будівництва, відмінний від того, яким ішли нації, що зберегли свою традиційну еліту. Встановлення зв’язку між традиційною українською автономією і сучасним українським націоналізмом виходить за межі хронології і теми наведеної праці. Однак вона містить вихідний матеріал, що може стати у пригоді дослідникам націоналізму.

 

 

Початки Гетьманщини сягають козацької революції 1648 р. – однієї з найбурхливіших подій в українській історії. Польська адміністрація тоді була зруйнована, а правляча еліта вигнана з України. Жорстокість революції була породжена переплетінням соціального, релігійного і – певною мірою – національного гноблення, протест проти якого на деякий час об’єднав більшу частину українського православного населення, включаючи дрібну шляхту, клір, козаків і селян. Але саме козаки забезпечили ту військову силу, яка зробила повстання можливим, і підмінили польську адміністрацію своїми власними установами.

Козацтво являло собою військове товариство, що мешкало на нейтральній території між Османською імперією і польсько-литовською Річчю Посполитою. Ці вільні люди походили з різних верств населення, але здебільшого вони були збіглими кріпаками. Порубіжна земля, вільна і багата, вабила сміливців, які, займаючись в степу полюванням, рибальством і хліборобством, наражалися на постійну небезпеку татарських нападів. Для самозахисту козаки гуртувалися в озброєні загони, які в XVI ст. перетворилися на армію найманців і флібустьєрів.

Незабаром польський уряд почав залучати козаків для захисту південного кордону від татар і турків як допоміжну силу у своїх численних війнах. У винагороду за це козаки вимагали визнання певних «козацьких прав і привілеїв»: самоврядування, права на власну землю, на полювання, рибальство і торгівлю, на виробництво алкогольних напоїв, звільнення від податків. Але шляхта – правлячий клас Польщі – дуже ревно оберігала свої прерогативи і відмовлялась визнавати претензії козаків, вважаючи їх просто бунтівниками. У суспільстві, поділеному на панів, кріпаків і міщан, для козаків, незважаючи на їхні військові заслуги, місця не було.

Доки козаки проживали на кордоні між польсько-литовською Річчю Посполитою й