Боротьба Катерини ІІ проти української автономії. Усунення гетьмана Розумовського

Спочатку Розумовський відмовився. Це потягнуло за собою подальші переговори і навіть особисту аудієнцію в Катерини, на якій гетьман, нарешті, попросив звільнити його з цієї нелегкої посади. Приймаючи відставку, Катерина сказала Розумовському, що він вже не може користуватися її довірою, і доручила Микиті Паніну прийняти відставку гетьмана на письмі. Проте Катерина змушена була неодноразово нагадувати Паніну довести цю справу до кінця.

Виступ Катерини проти української автономії був пов’язаний не лише з придворними інтригами або антиукраїнською атмосферою при дворі. Вибух стався тому, що петиції Глухівської ради та гетьмана Розумовського йшли врозріз з фундаментальними поглядами та цілями Катерини, особливо з її бажаннями раціоналізувати імперські закони та уряд і повністю вивільнити людський та економічний потенціал імперії. Автономна Гетьманщина перешкоджала втіленню в життя її улюбленої «просвітницької» програми – заохоченню іноземної імміграції. Подібно до багатьох програм Катерини, імміграційну політику започаткувала її попередниця Єлизавета. За її часів сербські військові колоністи оселилися в Південній Україні та зайняли деякі території Гетьманщини. 1762 р. гетьман вимагав їх повернення; роком пізніше цю вимогу повторила Глухівська рада. Імперська адміністрація ж, навпаки, планувала об’єднати іноземні колонії з великою частиною Гетьманщини в нову провінцію під назвою Новоросія.

 

 

Перемогу імперської політики можна було передбачити. Певна територія Гетьманщини була-таки включена у Новоросію. Перехід влади в регіоні, здійснений нібито добровільно, відбувся, проте, далеко не гладко.

Мельгунов, відповідальний за це чиновник, зібрав підписи козаків, що бажали прийняти нову владу та вступити у новосформовані полки пікінерії. Ті, хто виявив бажання підкоритися, мали право переїхати на території, що залишалися під Гетьманщиною, але це означало для переселенців втрату землі. Процес супроводжувався як погрозами, так і обіцянками винагороди і викликав велике незадоволення. Оскільки ні місцева, ні центральна українська адміністрація не були повідомлені про планові зміни, спалахнув конфлікт владних структур. Гетьмана засипали проханнями та скаргами, і наприкінці літа 1764 р. Розумовський передав їх у сенат, але далі справа не пішла. Аж до 1766 р. кордон між Новоросією та Гетьманщиною залишався невизначеним, коли більшість спірної території відійшла до Новоросії.

Це тільки один приклад українських автономістських настроїв, які існували в Гетьманщині, постійно конфліктуючи із загальними поглядами та планами Катерини. Якщо Катерина прагнула знищити окремі історичні регіони, то українці бажали відбудови автономної держави. Якщо Катерина намагалася зламати економічні бар’єри, то Глухівська рада шукала шляхів до відновлення імпортно-експортних тарифів Гетьманщини. І якщо Катерина прагнула нових прибутків, то Глухівська рада відмовлялася давати будь-які кошти до імперської скарбниці, включаючи податки, які традиційно збиралися на утримання російських військ, що стояли в Гетьманщині. Саме ця діаметральна протилежність поглядів та цілей спричинила спалах боротьби між Катериною II та прихильниками українських прав і свобод.

Першим рішучим кроком імператриці у їх викоріненні було рішення скасувати гетьманський уряд і призначити для управління територією генерал-губернатора. У жовтні 1764 р. вона наказала своєму секретареві Олсуф’єву розробляти, на підставі своїх власних зауважень, інструкції для майбутнього генерал-губернатора Гетьманщини. 10 листопада 1764 р. Катерина видала чотири укази. Перший оголошував про відставку гетьмана, підтверджуючи його права на все майно, набуте під час царювання Єлизавети, і відшкодовуючи йому втрати пенсією в розмірі 10 тис. карбованців щорічно та у різних маєтках, свого часу приєднаних до гетьманського уряду, включно з містом Гадячем та цілою Биковською волостю. Другий указ проголошував скасування гетьманського уряду, формування імперської адміністративної структури – Малоросійської колегії – для управління Гетьманщиною (з переліком відповідних осіб) ; і за іронією долі підтверджував судові реформи Глухівської ради.

Очевидно, Катерина вважала, що зреформовані суди були, принаймні, кращими від попередніх, бо імперська система судочинства також відчайдушно потребувала реформ. Нарешті, Катерина видала маніфест до українського народу, а також наказ про публікацію всіх указів, що стосуються змін у Гетьманщині. Розумовський змушений був звернутися з проханням звільнити його від усіх офіційних обов’язків, щоб мати можливість впорядкувати свої приватні справи. Навесні 1765 р. він виїхав з імперії у тривале турне по Західній Європі. Після повернення, наприкінці літа 1767 р., він знову зайняв важливі посади в імперії, але вже не відігравав жодної активної ролі в українському політичному житті 3. Політику в Гетьманщині визначав не гетьман, а намісник Катерини – генерал-губернатор.

  

 

Катерині та її наступникам вдалося в цілому успішно інтегрувати Гетьманщину в склад Російської імперії. Не лише інституції Гетьманщини були замінені імперськими, асимільована і зрусифікована була частина українського суспільства, яке різко поляризувалося, місто з його етнічно перемішаним населенням і численними чиновниками стало русифікованим, тоді як село, де проживали козаки, селяни і шляхтичі, залишалося здебільшого українським. Пізніше навіть провінційна шляхта піддалася русифікації, а козаки перетворилися на селянство. Слово «українець» стало фактичним синонімом слова «селянин».

Крім зведення українців до рівня переважно селянської нації, інтеграція Гетьманщини в імперію означала, що Україна вже вважалася не порубіжною землею, а глибоким тилом Росії. З експансією останньої далі на захід посувалася і боротьба між російським централізмом і регіональною автономією – до Польщі, земель Балтії й Фінляндії. Наступники Катерини вже не мали її цілеспрямованості, а їхня політика щодо автономних земель визначалася новими політичними обставинами, придворними фаворитами і навіть особистими примхами. Павло поновив багато прерогатив балтійських земель і навіть судочинну систему Гетьманщини. Пізніше, однак, інституції Гетьманщини, як ті, що залишилися, так і відновлені, було скасовано не тільки через те, що вони репрезентували останні залишки автономної України, а, скоріше, з метою позбутися відчутних польських впливів. Повне поглинення Гетьманщини в імперію підсилило ту ідею, згідно з якою українці та росіяни були одним народом, розділеним через «підступні» польські інституції та норми. У цьому відношенні концепція Росії як унітарної держави значно зміцнилася, навіть за умови, що їй знову загрожувало існування автономних інституцій на новоздобутих Росією землях. Крім того, погляд, що Україна була інтегральною частиною Російської унітарної держави, зробив будь-які форми українського партикуляризму, навіть аполітичного і нешкідливого, тотожними підступництву, якщо не зраді.

Розчинення Гетьманщини в імперії мало ще й інші важливі наслідки для дальшого розвитку українців. У традиційному суспільстві, де політичне лідерство було прерогативою тільки вищих класів, асиміляція корінної еліти в іншій культурі означала також втрату національного політичного проводу. В українців процес «національного будівництва» значно відрізнявся від тих націй, що, хоча й не мали державності, змогли зберегти свої традиційні еліти. На відміну від поляків, національний рух яких на початкових стадіях міг опиратися на історичну легітимність шляхти і з часом охопив етнічних поляків різних верств, українці передусім мусили розвинути новий, спроможний до лідерства шар – інтелігенцію, що очолила національний рух, який базувався не стільки на історичній легітимності, скільки на етнолінгвістичних підставах.

Хоча асиміляція значної частини української шляхти в російському імперському суспільстві позбавила українців лідерства їх традиційної еліти на початкових стадіях «національного будівництва», козацько-шляхетська спадщина все ж таки мала важливий вплив на розвиток модерної української національної свідомості. Завдяки своєму інтересові до сивої давнини і ностальгії за минулим, українська козацька шляхта зберегла спадщину Гетьманщини аж до 30-40-х рр. XIX ст. Водночас під впливом Гердера і романтизму нова генерація відкрила для себе український народ з його живою мовою. Молоді студенти ототожнювали себе з назвою «українець», а не «малоросіянин», і схилялися до культурницької роботи, а не до політичної боротьби.

Якийсь час переповнені ностальгічними почуттями нащадки «малоросійської шляхти» й далекі від політичної боротьби ентузіасти української народної мови та звичаїв мали можливість проводити свою діяльність окремо одні від одних, але пізніше і вони вступили у конфлікт. Певною мірою це був конфлікт генерацій (батьки проти синів) і соціальних груп (шляхта проти шляхти-інтелігенції) за мову (російська проти української) й орієнтацію (відновлення окремих інституцій Гетьманщини, проти далекої від політики української культурницької праці). Ця боротьба допомогла висікти іскру сучасної української національної ідеї, бо інтелігенція 40-х рр. XIX ст. поєднувала в собі українську культурницьку діяльність із політичним світоглядом й історичною свідомістю, що були частиною спадщини Гетьманщини. Українські поети й письменники, перейнявши громадську і патріотично-політичну творчість козацької шляхти, надихнули її новими романтичними й національними ідеалами. Козацькі хроніки та історичні писання нової шляхти сформували основу для розвитку національної історії та національного міфу. З нового середовища українського руху дуже скоро прозвучали заклики до, принаймні, культурної автономії. Ні Катерина, ні її нащадки не могли передбачити, що унітарна, добре регульована держава, яку так невтомно вони будували, невдовзі зіткнеться з тим, що Марк Раєв назвав «революцією національної свідомості». Таким чином, саме тоді, коли Гетьманщина була повністю поглинута Росією, з’явилися нові сили, що в інших умовах відродили боротьбу між російським централізмом й українською автономією.

 

 

1. Голобуцкий В. А. Запорожское казачество. – Киев, 2006.

2. Голобуцький В. О. Запорізька Січ в останні часи свого існування. – К., 2009.

3. Дорошенко Д. Нарис історії України. В 2 т. – Варшава, 2001.

4. Дядиченко В. А. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII – початку XVIII ст. – К., 2008.

5. Історія Русів / Під ред. О. Оглоблина. – Нью-Йорк, 2002.

6. Кизеветтер А. А. Городовое положение Екатерины II, 1785 г. Опыт исторического комментария. – М., 2009.

7. Кизеветтер А. Л. Первое пятилетие правлення Екатерины II. – В кн. : Исторические силуэты. Люди и собьггия. – Берлин, 2004.

8. Кистяковский А. Права, по которым судится Малороссийский народ. – Киев, 2004.

9. Клименко П. Місто і територія на Україні за часів Гетьманщини (1654-1767 рр.) // ЗІФВ ВУАН. – 2007.

10. Литвиненко М. А. Джерела історії України XVIII ст. – Харків, 2007.

11. Литвинова Т. Ф. Общественная мысль Украины второй половины XVIII – первой половини XIX веков: Григорий и Василий Полетики // Диссертация Днепропетровского государственного университета. – 1993.

12. Мякотин В. Очерки социалъной истории Украины в XVII-XVIII вв. В 3 ч. – Прага, 2002.

13. Нечипоренко П. Сторінка з діяльності Генеральної військової канцелярії середини XVIII століття // Україна. – 2007.

14. Оглоблин О. До історії української політичної думки на початку XVIII століття // ЗІФВ ВУАН. – 2008.

15. Окиншевич Л. Лекції з історії українського права. – Київ, 2007.

16. Холмський І. (Крип’якевич І.). Історія України. – Київ, 2008.