Боротьба Катерини ІІ проти української автономії. Усунення гетьмана Розумовського

 

 

Політична автономія Гетьманщини, інститути самоврядування, соціальний устрій та адміністративна практика, – усе це отримало назву «малоросійських прав і вольностей». Що означали саме ці права для кожного українця, великою мірою залежало від його соціально-політичного становища. Нова шляхта відстоювала політичні права Гетьманщини, спираючись при цьому на славну історичну традицію та відмінну від російських земель політичну орієнтацію. В очах нової шляхти права Гетьманщини були невід’ємними від їхніх прав та соціального ладу. Як мінімум, це мало означати визнання царським урядом за новою шляхтою статусу та права володіння земельними маєтками разом із залежними селянами.

Для козаків українські права та вольності означали передусім особисту свободу, а вже потім – звільнення від податків і право на землю. Ці права опинилися під загрозою насамперед через економічне зубожіння козаків, а також через експлуатацію їх українською старшиною й знаттю. Тому козаки шукали захисту не тільки в української адміністрації, але також і в російської влади. Міщани також час від часу зверталися за порятунком до центральної російської адміністрації, бо їхня автономія в містах теоретично хоча й існувала, але фактично нівелювалася козацько-старшинською адміністрацією.

Певна частина духовенства все ще мріяла про окрему церковну структуру Гетьманщини, але більшість вважала, що українські права і вольності – це їхні економічні привілеї та соціальний статус, що не поширювався на духовенство в інших частинах імперії. Якщо селяни і мали якесь поняття про українські права і вольності, то вони, напевно, вважали, що це є успадкування особистої та юридичної свободи та права вибирати свого пана – тобто прав, що в середині XVIII ст., як вони добре знали, були скоріше теоретичними, ніж реальними.

Незважаючи на внутрішню суперечливість і нечіткість визначення своїх прав і вольностей, українці визнавали їх колективним символом певних політичних, соціальних й адміністративних норм, обґрунтованих законом та історичною традицією. Вони – ці права та привілеї – сформували досить міцну систему, яка глибоко вкорінилася в колективній свідомості суспільства. Жодні більші політичні або соціальні нововведення не могли відбутися без їх руйнування, а будь-які спроби імперії далі інтегрувати Гетьманщину неминуче приводили до конфронтації з «малоросійськими правами та вольностями».

 

 

У XVII ст. завжди, коли гетьман приходив до влади, цар підтверджував «українські права і вольності», але московська влада мала свій погляд на ці привілеї, їх природа і обсяг були викладені дуже нечітко у Переяславській угоді, оскільки кожна сторона по-своєму розуміла наміри протилежної і не мала повної уяви про її державні інститути. Козаки прагнули укладення двостороннього договору та військового союзу – щось на зразок протекторату. Цар, на думку козаків, повинен був гарантувати безпеку території, а козацьке військо зберігало при цьому фактичну незалежність, право на прибутки з іноземних походів і одержувало легітимне визнання своєї ролі в Україні. По суті, козаки вірили в те, що вони просто заміняють польського короля московським царем. Але московські наміри і традиції були зовсім іншими. Їхнє розуміння влади визнавало не договірні взаємовідносини між царем та його суб’єктами, а лише одностороннє підпорядкування. Ця концепція царської влади яскраво проявилася, коли московський посол у Переяславі відмовився присягнути від імені царя, оскільки не можна було навіть мислити про те, щоби суб’єкт вимагав присяги від самодержця. Приголомшений та розгніваний відмовою посла, Хмельницький із старшиною гордо вийшов із церкви, перервавши офіційну церемонію. Пізніше вони повернулися, але лише після настирливого вмовляння московського посла.

Переяславська угода відзначалася двозначністю та суперечливістю. Вона лише тимчасово послабила боротьбу двох антагоністичних політичних систем. Московити прагнули отримати політичний контроль над Україною, послабити Польщу та скористатися з послуг Запорозького війська, тоді як запорожці шукали військової підтримки у своїй тривалій боротьбі проти Польщі. Не розкриваючи своїх справжніх намірів, обидві сторони «говорили не то, что думали, и делали то, чего не желали». Так, цар розглядав статті Богдана Хмельницького як прояв ласки для козаків, тоді як останній вважав їх за угоду між царем і його новими суб’єктами. Не зрозумівши або не зваживши юридичного підтексту цього акту, козаки погодилися обмінятися зобов’язаннями про військову допомогу. Фактично козацька держава продовжувала функціонувати як незалежна політична одиниця. Так, Хмельницький явно не бачив жодних протиріч між своєю присягою московському цареві та переговорами зі шведським королем для одержання підтримки з боку останнього, хоча тоді Московія та Швеція були ворогами. Теоретично козацьке державне утворення одночасно перебувало під протекторатом Московії, Швеції й Османської Порти. Внутрішня адміністрація козацької держави – як тільки вона була утворена – не допускала втручання з боку Московії, навіть у таких не передбачених Переяславською угодою випадках, як збирання податків. Митні тарифи стягувалися на чітко визначеному кордоні між Московією та новою козацькою державою, а московські загони, що перебували на українській території, трактувалися як іноземні союзні війська.

Існування автономної козацької України було для московської політичної системи аномальним явищем. У державі, де влада