Боротьба Катерини ІІ проти української автономії. Усунення гетьмана Розумовського

У своїх стосунках з козацькою Україною московська влада виходила не стільки з теоретичних чи конституційних міркувань, скільки з завдань прагматичної політики. Насамперед Москва після підписання Переяславської угоди прагнула забезпечити свою присутність в Україні, встановивши контроль над двома основними органами влади: урядом гетьмана й урядом київського митрополита. По-перше, московська влада спробувала обмежити можливості гетьмана проводити зовнішню політику. Переяславська угода дозволяла гетьманові приймати та відправляти закордонних послів й укладати угоди з іноземними державами, але повідомляти про їхній зміст. Гетьману заборонялося проводити незалежні переговори з Річчю Посполитою, Кримом або Османською Портою. Але, зазнавши поразки в намаганнях встановити контроль над закордонною політикою гетьманів Хмельницького та Виговського, московити використали відмову останнього від Переяславської угоди та його союз з польською Річчю Посполитою (Гадяцька унія 1658 р.) як привід для фальсифікації оригінальних статей угоди. 1659 р. на виборах Юрія Хмельницького московити подали текст, що, вони твердили, був точною копією статей, підписаних 1654 р. Насправді ж це був фальсифікат з багатьма змінами й додатками включно до заборони гетьманові проводити закордонну політику без ухвали царя [6, 198].

Оскільки оригінальний текст угоди 1654 р. так і не віднайдено, факт фальсифікації досить важко довести. Однак детальне текстуальне дослідження відповідних документів дозволяє реконструювати оригінальну угоду й ідентифікувати додатки та підчистки, зроблені 1659 р.

 

 

Петро І заклав підвалини модерної регульованої держави, але побудувала її Катерина II. За її правління були реорганізовані російська адміністрація та ціле суспільство, внаслідок чого українська автономія була ліквідована. Катерина проводила свої реформи за певними філософськими принципами, які слід дослідити для розуміння мотивів реформ.

Чимало написано про підтримку Катериною «просвітницьких ідей» та її роль як «освіченого деспота». Без сумніву, вона читала твори найвизначніших філософів, листувалася з ними і навіть опікувалася ними. Деякі історики XIX ст., розчаровані неспроможністю Катерини скасувати кріпацтво, твердили, що діяльність Катерини з цього питання здебільшого була саморекламою, приманкою, розрахованою на іноземну і частково домашню опінію. Приватно, особливо в останній період свого правління, Катерина глузувала з непрактичності філософів. Але неправильним буде припущення, що всі її теоретичні зацікавлення були удаваними або простим інтелектуальним самолюбуванням, що мали на меті потішити її марнолюбство. За її часів теорії «просвітницького правління» стали настільки популярними при дворі, що перетворилися у теоретичне підґрунтя діяльності Катерини.

Схильність Катерини до просвітницьких теорій управління походила з трьох джерел. По-перше, її батько, а також оточення з дрібних німецьких князів, де вона виховувалася, дали Катерині можливість практично ознайомитися з концепціями регульованої або добре впорядкованої держави. По-друге, вона сама читала дуже багато праць як німецьких, так і французьких мислителів і ознайомилася з ідеями Просвітництва з першоджерел. По-третє, набутий при російському дворі досвід розвинув її мислення. Потреба більш раціональної системи управління визнавалася ще з часів Петра І, і, з певними модифікаціями й змінами, ця мета залишалася актуальною впродовж XVIII ст. Навіть якщо самі царі мало що знали про найновішу теоретичну літературу з цього питання, то з нею дуже часто були добре обізнані члени різних політичних угруповань. У часи Єлизавети ідеї камералізму, добре впорядкованої поліцейської держави та раннього французького й німецького Просвітництва глибоко вкорінилися у російських придворних колах.

Катерина сама говорила про те, що вона свого часу сприйняла республіканські ідеали свого батька. Цим вона хотіла продемонструвати своє бажання служити загальному добру, або – res publica. Малося на увазі, що вона має почуття обов’язку стосовно своєї країни та її громадян, що поєднувалося з її концепцією абсолютизму. Катерина вірила в те, що її обов’язком було спрямовування дій громадян для досягнення найвищого добра. У цьому вона була солідарна з німецькими теоретиками XVII-XVIII ст. Катерина навіть сама висловлювалася на користь «поліцейської», або скоріше «добре впорядкованої», держави. Такий чисто німецький світогляд, що поєднував обов’язок, абсолютизм і регулювання, засвоєний Катериною ще у Штеттіні, Цербсті й Берліні, був головним принципом її правління Російською імперією [5, 204].

Поряд з концепцією про добре впорядковану поліцейську державу Катерина поділяла також окремі елементи французького та західноєвропейського Просвітництва. Особливий вплив у справах правління на неї мав Монтеск’є, з праць якого вона виписувала цілі частини, включаючи їх у свій «Наказ».

 

 

Якщо тогочасна українська старшина й знать в цілому і були обізнані з поглядами Катерини на добре регульовану державу та урядову реформу, вони явно