Чинники формування інформаційної безпеки Естонії

Другим пакетом політичних декларацій ОБСЄ стали Паризька хартія для нової Європи (1989 р.); Копенгагенський заключний документ (1990 р.);  Московський заключний документ (1991р.); Женевська хартія національних меншин (1991 р.); Гельсінський документ (1992 р.).

Важливою подією в політичній діяльності ОБСЄ вважається Перша Конференція НБСЄ/ОБСЄ з гуманітарного виміру (Париж, 1989 р.), де були розглянуті нові політичні завдання організації і проголошено 10 принципів співробітництва країн-учасниць:

1)повага до суверенітету (в тому числі інформаційного);

2)невтручання у внутрішні справи інших країн (відмова від інформаційного тиску і маніпулювання інформацією з недобросовісними намірами);

3)мирне врегулювання спорів (пропаганда ідей толерантності та культури миру);

4)територіальна цілісність (заборона підбурювання до сепаратизму і протистояння);

5)повага до прав людини та основних свобод, включаючи свободу виявлення поглядів, переконань (недопущення дискримінації за інформаційною ознакою);

6)непорушність кордонів (інформаційна безпека);

7)утримання від використання сили або погрози силою (уникнення зовнішніх інформаційних загроз);

8)рівність та право на самовизначення (забезпечення інформаційних прав національних меншин);

9)співробітництво між державами на основі домовленостей у політичній, економічній, інформаційній і культурній сферах; 10) дотримання зобов'язань, встановлених міжнародними догово¬рами та положеннями Гельсінського Заключного акту та інших відповідних документів НБСЄ/ ОБСЄ.

Однак необхідно підкреслити, що із різних причин Паризька Хартія для Нової Європи - Заключний документ першої конференції з гуманітарного виміру не вирішила безпосередніх проблем прямого та опосе-редкованого впливу інформації на міжнародну і національну політику, дотримання основних інформаційних прав і свобод людини та ЗМК.

Друга конференція НБСЄ/ОБСЄ з гуманітарного виміру, яка проходила в Копенгагені (1990 р.), прийняла документ про основні права людини. Країни-учасниці погодилися гарантувати, що будь-які обмеження основоположних прав і свобод повинні бути передбачені законом.

 Послідовні відповідно до зобов'язань країн-учасниць за міжнародним правом - Міжнародним пактом про громадянські і політичні права (1966 р.) і відповідно до Загальної декларації про права людини (1948 р.). Кожне обмеження прав і свобод повинно в демократичному суспільстві відповідати одній із цілей певного закону та бути суворо пропорційним меті такого закону». Ці положення відповідають вимогам контрольних обмежень, сформульованим Європейським СуДом із прав людини, - законність, законність мети та пропорційність. У Копенгагенському документі держави-учасниці ОБСЄ підтвердили формулювання про свободу вираження поглядів відповідно до змісту статті 10 Європейської конвенції про права людини 1950 р. Зокрема, поряд із визначенням права на свободу вираження поглядів відповідно до міжнародних стандартів, країни-учасниці зобов'язалися припинити і заборонити поширення інформації, яка містить пропаганду ідей національної, расової та релігійної ненависті, вважаючи, що загроза расизму, ксенофобії та етнічної ненависті перешкоджатиме цілям безпеки і співробітництва в Європі.

Документи III Конференції з гуманітарного виміру (Москва, 1991 р.) ше раз підтвердили та розвинули політичні погляди НБСЄ/ОБСЄ на право вільного вираження поглядів та свободу засобів масової комуні¬кації, визнавши право ЗМК вільно збирати, висвітлювати та поширювати інформацію, новини та погляди.

Гельсінський заключний документ - політична декларація „Проблеми доби змін" (1992 р.) відбивала досягнуту домовленість щодо реформування інститутів НБСЄ, запровадження посади Верховного комісара у справах національних меншин, формування механізму і іревентивної дипломатії та здійснення миротворчих операцій. Концепція превентивної дипломатії ОБСЄ, створена на основі доповіді Генерального секретаря ООН Бутроса Бутроса Галі «Порядок денний для миру» (1992 р.), передбачала широкий спектр заходів - політичних, економічних, дипломатичних, інформаційних, спрямованих на попередження конфліктів та кризових ситуацій у регіоні. З цією метою ОБСЄ було запроваджено спеціальні «місії для встановлення фактів» та «місії доповідачів», до обов'язків яких входить збирання, обробка і поширення інформації про конфліктонебезпечнізони; інформування Організації про розвиток подій, проведення відповідних консультацій з урядами країн-учасниць на основі офіційної інформації, поданої на прохання місій НБСЄ/ОБСЄ, відрядження спеціальних посланників для перевірки достовірності інформації. ОБСЄ створила спеціальну інформаційну систему раннього попередження щодо екологічних загроз, ядерних аварій, стихійного лиха, епідемій, голоду.[3]

Політичні, економічні, дипломатичні та військові заходи превентив¬ної дипломатії ОБСЄ включають такі інформаційні компоненти, як переговорні процеси (політичні комунікації), об'єктивне висвітлення сутності конфлікту в засобах масової комунікації; спостереження за проведенням референдумів і виборів та інформаційно-аналітичні моніторинги ЗМК; підтримання контактів та обмін інформацією з опозиційними групами, надання фінансової допомоги незалежним і демократичним засобам масової комунікації, забезпечення вільного пересування представників ЗМК для здійснення професійної діяльності через кордони країн-учасниць ОБСЄ. Посилаючись на положення І г п.сінської Декларації (1992 р.), НБСЄ/ОБСЄ направила офіційні місії для встановлення фактів, подання доповідей та нагляду за ситуацією до регіонів, події в яких становлять загрозу загальній безпеці в Європі (Но( водина, Косове, Скоп'є, Грузія, Естонія, Латвія, Молдова, Нагірний Карабах, Крим, Чечня, Югославія). Інформаційні заходи передбачають Шбезпечення основних