Цивільне право за "Руською правдою"

Носієм найвищої влади у державі вважався великий київський князь. У його компетенції перебували: охорона кордонів, керівництво воєнними походами, збирання данини, судочинство щодо васалів, дружинників, вищих посадових осіб, військово-дипломатична діяльність, будівництво шляхів, охорона торговельних шляхів, придушення рухів опору, поширення християнства, забезпечення духовенства, скликання княжих з’їздів, призначення на вищі посади, видання уставів, уставних грамот та інших законодавчих актів. Великого князя оточували “думці” — члени княжої ради з числа княжих мужів, тобто великих бояр.

На місцях на засадах монархічного типу державну владу уособлювали князі, які мали власні “столи” — осідки у землях, уділах і волостях. Як правило, це були сини або інші близькі родичі великого князя. Князі виконували функції, аналогічні великому князю, але у межах відведеної їм території, де поступово здійснювався перехід від дружинної організації управління до двірсько-вотчинної: все владування у границях князівства зосереджувалось у княж-дворі, а в кордонах боярської вотчини — у руках загалу службовців князя, які разом складали боярську раду, що іноді набувала винятково важливого значення.

З часом влада місцевих князів стала посилюватися, а великого князя — зменшуватися. Саме це викликало необхідність періодичного скликання княжих з’їздів, де ухвалювалися нові законодавчі акти, вирішувалися питання війни і миру, державного ладу тощо. На такі з’їзди князі збирались в оточенні членів власних боярських рад. Але вони не стали, як у європейських країнах, зачатками парламентарних інституцій, бо цьому завадив процес занепаду української державності.

Демократичну сторону політичного устрою Київської Русі репрезентувало віче, або збори громадян, що виникли ще до появи князів і, очевидно, походили від племінних рад східних слов’ян. Віче скликалось князем або городянами, коли виникала потреба порадитись або висловити свою думку. Серед питань, обговорюваних на вічі, були: військові походи, укладення угод, престолонаслідування, розподіл посад у державі, організація війська. Віче могло критикувати або схвалювати князівську політику, але воно не мало права визначати свою власну політику чи видавати закони.

Найважливішим органом місцевого самоврядування на селі була вервь - родова чи територіальна община. Члени верві, пов’язані між собою системою кругової поруки, мали перед князівською адміністрацією фінансові, поліцейські та інші зобов’язання. Територія верві була досить великою. Вона охоплювала кілька населених пунктів, розташованих недалеко один від одного.

Судочинство перебувало у компетенції адміністративної влади, а суддями були самі великий князь, посадники, волостелі або їхні помічники. Церковні люди підлягали церковному суду, де функції суддів виконували архімандрити, єпископи, архієпископи і митрополити. Найважливішими правовими джерелами Київської Русі вважаються природне право, звичаєве право, договори з Візантією Х ст., Руська Правда, княжі устави і уставні грамоти.

Принципових відмінностей між структурою влади усієї Русі та удільних князівств не існувало. Вотчинна система князівських володінь, яка отримала юридичне обґрунтовування на Любецькому з’їзді, почала складатися іще на ранньофеодальному етапі. До цього часу відноситься формування феодального землеволодіння і закріплення земель за певними князівськими родами.

Устремління князів до єдиновладдя у своєму князівстві наштовхнулись на шалений спротив великих землеволодільців. Невдоволені незалежним становищем князя, не домігшись від нього тієї долі участі в управлінні своєю землею, на яку вони розраховували, бояри нерідко його виганяли. У свою чергу, князі, яким вдавалося стабілізувати своє становище в землі, жорстоко розправлялися з непокірними васалами. До того ж, розростання князівських родів неминуче супроводжувалося дробленням вотчин. У другій половині ХІІ — 40-х роках ХІІІ ст. практично кожна земля в мініатюрі повторювала політико-адміністративну структуру всієї Русі. Володарі волостей вели себе у відношенні до старшого князя так, як він до великого київського.

Починаючи з середини ХІІ ст. Руська держава вступає в період розвиненого феодалізму, який характеризується відцентровими тенденціями, викликаними зростанням продуктивних сил у сільському господарстві та ремісництві, пануванням феодальної власності на землю та інші засоби виробництва, великого вотчинного землеволодіння. У ХІІІ ст. влада великого київського князя стає цілком номінальною. Доба розвитку княжої імперії завершується, вона перетворюється у “державу державок”, яку одні дослідники вважають чи то федерацією, чи то конфедерацією, а інші — просто відносинами васальної залежності, де на вістрі піраміди передував “князь-отець” — лише формальний володар Київської Русі.

На політичній карті колись єдиної держави з’являється понад півтора десятка суверенних князівств, у тому числі й на території сучасної України — Київське, Чернігівське, Переяславське, Волинське та Галицьке.

 

 

На основі аналізу Руської Правди і змісту русько-візантійських договорів Л.В. Черепній визначив сферу дії норм цього збірника права, який уже виходив із принципу поділу людей на вільних і челядинів. Серед вільних він розрізняв заможних («имовитых») і бідняків («неимовитых»). «Устав и закон русский» стояв на сторожі феодальної приватної власності та інтересів «имовитых» людей, охороняв право власника розпоряджатися своїм майном і визначав порядок його переходу у спадщину. Закон піклувався про те, щоб члени сім'ї померлого «имовитого» не позбавлялися того, що йому належало за життя, якщо відсутній заповіт. «Устав и закон русский» був готовий навіть виправдати убивство «имовитою» людиною того, хто хотів її пограбувати [11, 187].