Цивільне право за "Руською правдою"

 Деякі дослідники вважають, що всякий договір дійсний тільки тоді, коли він вчинений у присутності двох свідків або митника. Проте з таким положенням не можна згодитися, дана вимога діяла тільки при покупці краденних речей або віщо походження яких власник пояснити не міг. Проте для запобігання вельми невигідних наслідків пов'язаних з покупкою краденних речей (втрата грошей, переданих продавцю за ці гроші), кожний повинен був прагнути купувати тільки при свідках або при митнику. Що стосується купівлі-продажу землі, міської садиби, удома – то звертає увагу на себе те, що в статтях Руської Правди абсолютно не згадуються ці речі. Проте можна не сумніватися, що для визнання такого роду договорів були необхідні особливі папери – купчі. В такій купчій указувалися покупець і продавець землі, ціна землі, що купується, а потім давався «обвід» ділянки, тобто указувалися межі.

 Подальше питання, яке займало законодавство - це питання про покупку краденних речей і результату для добросовісного і несумлінного покупця. Руська Правда містить ряд статі, що відноситься до купівлі-продажу краденних холопів, а потім і іншим краденним речам (коней, худоби, одягу) [9, 117].

 Якщо хто купував чужого, тобто вкраденого у власника, холопа, не відаючи про те, що він був вкрадений, а потім це виявлялося, то власник («перший пан») брав свого холопа, а покупець одержував гроші, але тільки після того, як присягав що не знав про крадіжку холопа. Якщо ж він купував явно краденного холопа, то несумлінний покупець позбавлявся цього права.

 Ці факти виявляються в результаті зведення. Якщо хто знайде свого краденного холопа, то веде зведення тільки до третього власника. Після цього, він бере у третього власника челядина, замість свого, вкраденого, який потім бере участь в продовженні зведення, до кінця нього. Коли буде знайдений кінцевий, то власник бере свого холопа, третій власник свого, кінцевий тать повинен відшкодувати збитки.

 Добросовісний набувальник може очистити себе простим свідоцтвом двох вільних свідків або митника, підтверджуючих, що він купив ці речі у певної особи – винуватця крадіжки. Якщо він не може вказати, у кого купив цю річ, проте затверджує, що купив, а не вкрав її, то факт покупки може бути підтверджений присягою свідків. Після цього законний власник бере розшукану шляхом зведення річ, але не може претендувати на повернення того, що пропало разом з нею. Добросовісний набувальник, оскільки він не знає, у кого купив річ, залишається без відшкодування збитків. Але якщо він в кінці - кінців взнає, хто був винуватцем крадіжки, то він може стягнути з нього гроші сплачені за продані речі.

 Договір позики. Договір позики піддався в джерелах, зокрема в Російській правді, досить докладної регламентації. Достатньо вказати, що ряд її статі спеціально говорить про умови визнання даного договору дійсним. Вивчаючи ці статті, ми приходимо до висновку, що форма укладення договору змінювалася залежно від осіб, що укладали заїм, залежно від суми боргу і залежно від кредитоспроможності особи. Основною умовою, для визнання договору позики дійсною є присутність послухів, які можуть у разі суперечки довести його висновок присягою. 

 Дослідники давно звернули увагу на особливі умови укладення договору між купцями і пояснили, чим це було обумовлено. Саме вони правильно указували, що полегшення форми операцій було викликано необхідністю збільшити товарообіг в торгівлі.

 Позика могла лежати в основі так званого закупництва – особливого договору в Київській Русі. До нього винуждались малоімущі люди, які могли зроблений борг відшкодувати тільки своєю роботою. 

Оскільки підставою закупництва є не тільки позика, то цей договір розглядатиметься окремо від договору позики. 

 Встановлення розміру відсотків по позиках є звичайно предметом особливої уваги в княжих законодавствах раннього феодалізму. Руська Правда в Просторових своїх списках також присвятила декілька статей регулюванню відсотків по позиках і встановила їх максимальний розмір. Одним з приводів для створення законодавства послужило повстання міських низів в 1113 р. в Києві, викликане діяльністю злодійських елементів. Володимир Мономах, зайнявши великокнязівський престол, скликав в Берестові нараду на якому були прийняті ухвали обмежуючі відсотки по позиках. Відсотки розрізнялися: місячні, третнії, річні. Найвищий відсоток – місячний, найнижчий – річний. Третній відсоток по своїй величині займає середнє місце. Руська Правда триразово обмежувала розмір стягуваних резов. Стягування місячних резов не обмежується при короткострокових позиках. Якщо позика була зроблена на цілий рік або договір не був виконаний протягом року, то боржник сплачував вже не місячні, а третніе резі. А потім було обмежений стягування річних резов: не дозволялося стягувати більше 10 кун на гривну.

 Володимир Мономах зупинився і на понятті неспроможності під час з'їзду в Берестове. Передбачалося три види неспроможності. Перша – нещасна; обличчя піддалося «нещасної неспроможності», або через аварію судна, або через пожежу, або через розбійний напад, одержувало розстрочку в оплаті боргів. Друга – необережна неспроможність. Наслідки такої неспроможності інші: від волі кредиторів залежало чекати, поки всі збитки будуть відшкодовані особою, або продати його в рабство. Третя - злісне банкрутство. Про нього говорить стаття Руської Правди в який згадується ситуація в якій неспроможний