До питання меж дозволеного персоналу пенітенціарної установи

Очевидно, і практика це підтверджує, що людина стає дуже вразливою, коли потрапляє до рук правоохоронних органів. Влада, яку ці структури мають над людьми, позбавленими волі, знаходиться на такому рівні, що потрібні спеціальні заходи для захисту прав засуджених. Саме ця обставина була основною причиною створення такого міжнародного правозахисного органу як Європейський Комітет запобігання катувань.

Європейська конвенція з прав людини має більш загальний характер, тобто вона охоплює набагато більший діапазон прав і свобод. Однакова заборона катувань є одним із її елементів і невід’ємною частиною діяльності цього механізму.

В нашому розумінні проблема застосування катувань і жорстокого поводження в органах правопорядку має кілька аспектів. У загально-гуманітарному сенсі катування є інститутом середньовічного суспільства. Воно є сумісне з правами та гідністю людини, і гуманістичною моделлю сучасних суспільств.

Однак цей архаїзм є досить стійким не тільки через давні історичні традиції, а головним чином як ефективний кримінально-виконавчий інструмент. Низький професійний рівень співробітників, недостатня техніко-криміналістична база на тлі все більших вимог до розкриття злочинівзміцнюють тенденцію до застосування катувань.

Одночасно ця практика не може не позначитися на психологічному стані співробітників правоохоронних органів та установ виконання покарань, заохочуючи схильних до садизму. Вседозволеність та практика катувань виступають як фактор морально-психологічної деградації та професійної деформації особового складу правоохоронних органів та установ виконання покарань [5, с 84-88; 6, с. 100-105].

Жорстоке поводження і катування в органах охорони правопорядку та кримінально-виконавчих органах – зазвичай латентний процес. І в даному випадку тут мають місце два основні види латентності.

По-перше, це так звана «природна» латентність, тобто небажання постраждалих затриманих, підозрюваних і підслідних осіб, а також осіб, засуджених до позбавлення волі, звертатися зі скаргами на неправомірні дії з боку співробітників правоохоронних органів.

По-друге, «штучна» латентність, або приховування фактів порушення прав названих категорій осіб самими органами правопорядку, неправомірна відмова у порушенні кримінальних справ за фактом скоєння злочину проти визначеного кола осіб, яка посилена корпоративною та службовою солідарністю співробітників органів правопорядку, прокуратури і суду.

Окрім двох основних форм латентності, тут наявна і третя, яку можна визначити як «пограничну» ситуацію. Йдеться про недостатнє знання або незнання взагалі громадянами своїх прав, меж дозволеного і забороненого в кримінальному і кримінально-виконавчому процесі, норм утримання засуджених та ув’язнених і т. ін. [8, 25].

Відповідно до розуміння таких причин, що породжують практику застосування катувань працівниками органів правопорядку, ті респонденти, що брали участь в опитуванні, насамперед, відзначили позиції, пов’язані з кадровим менеджментом, суворіше карати, краще підбирати кадри, поліпшити підготовку кадрів у соціальних закладах.

Однак, на наш погляд, є більш вагомі фактори, що можуть зміцнити систему, а вона, в свою чергу, буде формувати персонал. Респонденти практично на останнє місце поставили громадський контроль, роль засобів масової інформації, тобто фактор відкритості правоохоронної системи.

Світовий досвід показує, що в кінцевому підсумку саме підконтрольність поліції громадським структурам призвела до радикальних змін.

Тому ми вважаємо, що тоталітарними методами в умовах закритості правоохоронної і пенітенціарної системи ситуацію радикально не змінити.

Досягнення мети реального забезпечення прав людини видається неможливим без невідкладного вжиття на всіх рівнях органів влади, причетних до здійснення контролю та нагляду за дотриманням прав людини в місцях позбавлення волі, низки організаційно-практичних та кадрових заходів, спрямованих на формування у підлеглих працівників належного ставлення до цієї занадто важливої ділянки роботи. До керівництва відповідними підрозділами мають прийти принципові, професійні, ініціативні працівники, які б глибоко усвідомлювали важливість та актуальність наведення порядку у відповідних установах виконання покарань. Вони мають бути психологічно готові сприймати людей, що перебувають за гратами, як рівноцінних членів суспільства (за винятком чітко визначених судом обмежень), виконувати функцію «державних адвокатів осіб», позбавлених волі, незалежно від будь-яких обставин обвинувачення, що стали підставою для взяття їх під варту [7, с. 7].

І та відповідна робота в органах прокуратури України, яка була активно розпочата ще в 2006 році з усвідомленням цієї обставини [9, с. 9], коли в ході підсумкової колегії на основі певних досліджень [7, с. 7] та за наслідками роботи органів прокуратури, Генеральний прокурор України чітко сформулював завдання прокурорів – про тортури, катування, знущання та протиправні утиски своїх прав ув’язнені в державі мають забути взагалі, мала б свідчити про дійсність усіх запланованих намірів. За цим необхідна і самовіддана участь у цих процесах усіх зацікавлених органів і установ, передусім, Державної пенітенціарної служби України, й досі не знаходить свого повноцінного відображення в сучасних реаліях. А мала б...

Як і не запевняє в остаточному вирішення цього питання через наступну функціональну діяльність Спеціальної комісії з розслідування фактів тортур у в’язницях при Міністерстві юстиції України за рішенням Кабінету Міністрів України, склад якої формується з народних депутатів, представників правозахисних громадських організацій, що наділені необмеженими часовими рамками доступу до затриманих та ув’язнених будь-якої установи виконання покарань [12; 16].

Думаємо, питання про те, які взагалі висновки маємо зробити задля докорінного опанування цієї проблеми, і які заходи маємо застосувати, щоб у дійсності мати змогу їх реалізувати, не є питанням часу, якого апріорі завжди не буде вистачати, аби повною мірою, в повному масштабі усунутитой людський фактор, який формує людину як садиста зсередини, який породжує певні форми девіантної поведінки або спонукає до них. Тут кожен має зробити свій власний висновок, результат якого залежатиме від персонального усвідомлення сукупності формуючих його позицій, і на основі цього зважено підійти до актуальності вирішення проблемного питання, визначаючи для себе його значимість, або ж відсутність такої взагалі, оскільки часткове усвідомлення існуючої проблеми не знаходить ефективних підходів до її всебічного вирішення, а лише приховує найбільш темні і брудні кути.