Економічний розвиток КНР у кінці ХХ-го на початку ХХІ-го століття

 

 

Протягом значного проміжку часу, починаючи з 50-х рр.., Китай здійснював планове ведення економіки, яке зіграло позитивну роль для концентрації фінансових і матеріальних ресурсів, технічних засобів на будівництво об'єктів загальнодержавного значення, в раціональному розподілі ресурсів, зміні економічного вигляду регіонів, створення вихідної бази для їх індустріалізації. [54; 2] Однак у міру безперервного збільшення обсягів виробництва і появи поліструктурності економіки, недоліки планового господарства стали проявлятися з усе більшою очевидністю. Так, наприклад, надзвичайно завищувалися значення суспільної власності на шкоду іншим формам власності, що явно не відповідало рівню розвитку продуктивних сил, що знаходилися лише на початковій стадії соціалізму. Не було чіткого розмежування функцій між адміністративним апаратом і підприємством, що призвело до безпідставного втручання у справи підприємств, які практично повністю втратили самостійність у господарюванні. Однобоко вказувалася важливість планів, і ігнорувалися закон вартості і роль ринкової системи. В управлінні економікою панував голе адміністрування, абсолютно не враховує можливості управління за допомогою економічних і юридичних важелів. У сфері розподілу національних благ панував принцип зрівнялівки. Все це перешкоджало розвитку продуктивних сил суспільства. Ось чому виникла нагальна необхідність планомірного і послідовного проведення реформи економічної системи. [54; 2-3]

Така реформа в Китаї почалася в 1979 р. Її першим кроком був перехід на різні форми підрядної відповідальності селянських господарств. Поступово були припинені централізовані закупівлі та планові поставки державі продуктів сільського господарства і підсобних промислів, скасовано більшість обмежень цін на сільгосппродукти. Проводилось впорядкування системи сільгоспвиробництва, і воно стало орієнтуватися на усуспільнене товарне виробництво і спеціалізацію; велика увага приділялася розвитку волосно-селищних підприємств, здатних узяти на себе надлишок робочої сили. [6; 87] Починаючи з 1984 року, головні зусилля в проведенні реформи економічної системи були перенесені на міста. Це означало:

1) Регулювання структури власності, тобто при збереженні суспільної власності як головного сектора багатоукладної економіки давалася можливість створення і розвитку інших форм власності. З 1979 по 1992 рік у валової промислової продукції частка підприємств всенародної власності знизилася з 78, 5% до 48, 1%, питома вага продукції підприємств колективної власності зріс з 21, 5% відсотка до 38%, а частка індивідуальних кооперативних підприємств і підприємств на іноземному капіталі в загальній складності – до 13, 9%.

2) Розширення прав державних підприємств на самохозяйствованіе, зміцнення і пожвавлення їх економічної діяльності. Підприємства в межах чинного законодавства наділялися значними правами самохозяйствованія. Це, зокрема, права на складання власних планів виробництва, закупівлю сировини та збут торгової продукції, встановлення цін, розпорядження залишилася частиною прибутку і майновими цінностями, звільнення і найм робітників і службовців, визначення рівня зарплати і премій, вирішення питань економічного співробітництва. Паралельно державні підприємства впроваджували систему підрядної відповідальності, активно налагоджували зв'язки між собою по горизонталі, створювали концерни та в дослідному порядку проводили акціонування.

3) Здійсненняреформи цін і розвиток ринків усіх категорій. У міру просування реформи цін закони ринку стали грати все більшу роль у процесі ціноутворення. У 1992 р. Товари, ціни на які формуються ринком, склали 85% у загальній масі закуповуваної продукції сільського господарства і підсобних промислів. 90% обсягу промислових споживчих товарів, що надходять у роздрібний продаж. 70% засобів виробництва фабрично-заводською ціною.

4) Проведення реформи системи планування, фінансової системи і грошового обігу, поступове вдосконалення макроуправленія економікою. Звузилися рамки безпосереднього планового управління, зросла роль ринкового врегулювання. Пом'якшення жорстких адміністративних методів сприяло зміцненню економічних і юридичних норм. Реформа фінансової системи мала на увазі децентралізацію фінансів на користь регіонів. Кожен регіон отримував можливість самостійно реалізовувати виділене йому державне фінансове забезпечення, в результаті єдиний держбюджету вийшов у русло подвійного держбюджету. Народний банк Китаю, що виконує функції центрального банку, створив спеціалізовані банки з правом безпосереднього ведення банківських операцій; був створений також ряд небанківських фінансових структур.

5) Здійснення реформи зовнішньої торгівлі виходячи з реальної обстановки Китаю та відповідно до міжнародних традиціями. Один за одним були анульовані дотації на експорт і регулюючий податок на імпорт, значно скорочено перелік ліцензійних товарів і товарів з квотою, анульовано директивне планування експорту та імпорту. Зниження митних тарифів відкрило доступ іноземним товарам на китайський ринок.

6) Перетворення системи розподілу суспільних матеріальних благ, надання їй різноманіття, але за основу цієї системи приймається принцип оплати за працею. На державних підприємствах і в невиробничих організаціяхвстановлюється система структурної заробітної плати на основі службової ставки. Обсяг заробітної плати будь-якого підприємства повинен ув'язуватися з його економічною ефективністю, а розмір зарплати окремого робітника і службовця – з його особистим трудовим внеском. Крім основного заробітку, законними визнаються і побічні доходи. Повинні заохочуватися ті люди, які своєю чесною працею чи законною економічною діяльністю домоглися багатства. У реформі системи соціального забезпечення головне увага зосереджується на страхуванні по очікуванню працевлаштування і по старості. ] [48; 8 -9]

XIV Всекитайський з'їзд КПК, виходячи з зробленого з реформи економічної системи, встановив основну мету реформ – створення системи соціалістичної ринкової економіки. [38; 243] У березні 1993 р. на першій сесії ВЗНП восьмого скликання