Експериментальна методика формування культури мовлення першокласників

Із засвоєння правила вимови того чи іншого звука в дітей з’являється увага до власних мовно-рухових дій. Невідповідність укладки мовних органів під час вимовляння пов’язується в дитячому сприйнятті з невідповідністю у звукових відтвореннях. Усвідомлення цього є важливим кроком до виховання в учнів навички мовного самоконтролю, без чого не можна досягти успіху в формуванні правильної вимови.

Уміння контролювати свої дії взагалі, у тому числі й дії, пов’язані з мовленням, розвивається в учнів початкових класів повільно і потребує з боку вчителя постійної уваги.

У формуванні в учнів навичок самоконтролю за вимовою важливу роль відіграє мотиваційний фактор. Для досягнення успіху необхідно викликати в дітей зацікавленість артикуляційно-слуховими вправами, допомогти їм усвідомити необхідність їхнього виконання, прищепити смак до таких занять, що значною мірою сприяє загостренню дитячої спостережливості, удосконаленню мовного слуху.

Мотивація навчальної діяльності, внесення до неї ігрових ситуацій з елементами спостереження забезпечують появу в дітей почуття задоволення від кожної маленької перемоги над собою, від усвідомленого вміння вільно керувати мовними органами, від здатності виконувати різноманітні дії з новими для них матеріальними одиницями – звуками. Усвідомлюючи мету своїх навчальних дій під час занять над звуковимовою, дитина не просто механічно повторює зразок мовлення вчителя, а відчуває, усвідомлює, що вона пізнає процес вимови і на основі пізнання навчається правильно говорити. Тільки в результаті багаторазових вправлянь у вимовлянні ступінь самоконтролю за роботою мовних органів поступово знижується, а орфоепічна навичка при цьому автоматизується, удосконалюється. 

Прийом порівняння. Як один із засобів пізнання дитиною явищ об’єктивної дійсності прийом порівняння набув широкого застосування у педагогіці завдяки К.Д. Ушинському. „Про все на світі ми дізнаємося не інакше, як через порівняння, і коли б нам трапився який-небудь новий предмет, якого ми не могли б ні до чого прирівняти і ні від чого відрізнити (якби такий предмет був можливий), то ми не могли б про цей предмет скласти жодної думки і не могли б сказати про нього жодного слова ”[72; 515].

Сучасна програма з української мови для початкових класів ставить спеціальну вимогу широко використовувати прийоми зіставлення та протиставлення мовних явищ з метою формування та класифікації нових понять. Проведені спостереження на багатьох уроках з мови засвідчили, що прийом порівняння, зокрема, порівняння звукових явищ, використовується ще недостатньо. В одних випадках вчителям важко добирати мовний матеріал для порівняння, а в інших вони не володіють методикою застосування цього прийому. 

Для вироблення в учнів навичок літературного мовлення є необхідною робота над порівнянням звукового та буквеного складу слів, орфоепічної та орфографічної форм. Воно зумовлене потребою враховувати взаємовплив між вимовними та правописними діями учнів, особливостями формування орфоепічних навичок у молодших школярів, що полягає в необхідності удосконалювати та коригувати вимовні навички дітей, набуті в дошкільні роки, приводити їх у відповідність з вимовними нормами літературної мови.

Використання прийомів свідомого артикулювання та порівняння вимовлюваних одиниць дає можливість учителеві здійснити перехід від конкретних мовних дій орфоепічного характеру, виконуваних школярами, до розумових операцій (зіставлення, протиставлення, аналізу, синтезу, класифікації) з наступним абстрагуванням, узагальненням явищ, висновками про закономірності у вимові та написанні, що існують у мові.

Сукупність усіх слів, наявних у будь-якій мові , називається лексикою, або словниковим складом цієї мови. Словникове багатство мови визначається загальним її розвитком. Чим розвиненіша мова, тим багатший її словниковий склад. У її словниковому запасі є величезна кількість слів. Та важко навіть точно визначити число слів у мові, бо з розвитком науки, техніки, мистецтва, літератури словни весь час поповнюється новими словами. 

Треба мати на увазі й те, що словникове багатство української мови характеризується не тільки кількістю слів, а й різноманітними стилістичними, виражальними можливостями цих слів, тобто здатністю їх відбити найтонші відтінки думки, психічного стану, почуттів людини.

Отже, для досконалого володіння літературною мовою слід розрізняти основні типи лексичних значень слів. Лексичне значення – це зміст слова, та відповідність, яка встановлюється між звуковим комплексом (назвою) і тією об’єктивно існуючою одиницею (предметом, явищем), яка відбивається в мові через поняття. В процесі мовлення значення слова може змінюватись, переосмислюватись, розширюватись, звужуватись, набирати різноманітних емоційно-вольових, експресивних відтінків. 

Необхідно щоб діти усвідомили, що кожне повнозначне слово має якесь лексичне значення. В одному слові таке значення може бути лише одне, а в іншому – кілька. Слова, що мають одне і те саме значення у будь-якому контексті, називаються однозначними. Та однозначних слів в українській мові небагато. Слова, що мають у контексті кілька значень, називаються багатозначними. Наприклад, слово легкий може означати вагу (легкий пух ), міру завантаженості (легкий день), характер складності задачі (легка задача) і под. Про те, що здатність повнозначного слова мати кілька значень називається багатозначністю, або полісемією, учням першого класу знати не потрібно, вони повинні лише усвідомити суть цього мовного явища.

Багатозначні слова – невичерпне джерело семантичного багатства мови при збереженні знакового виразника цих значень. І чим повнішими будуть знання мовцем можливих значень