Французький постструктуралізм: критичний аналіз репрезентації

Загальна проблематика постструктуралізму визначається модифікацією проблемного поля структуралізму, яка здійснюється в наступних основних напрямках:

– відбувається вихід за межі лінгвістичної реальності структуралізму в політичну реальність (Фуко), текстову реальність (Дерріда), онтологічну реальність Бажання (Дельоз) ;

– знанню відмовляється в статусі об'єктивності, гарантом якого в структуралізмі виступало поняття структури, за допомогою якого Леві-Стросс намагався вирішити проблему обгрунтування гуманітарного знання та зробити структуралізм «наукою наук»;

– змінюється розуміння несвідомого – якщо структуралізм,

розміщуючи раціональну та логічно пізнавану структуру в несвідомому, мислив останнє по аналогії із свідомістю (Леві-Стросс) та зводив його зміст до того, що може бути вираженим у мові (Ж. Лакан), то постструктуралізм розглядає несвідоме як трансцендентальне поле Бажання, яке є реально продуктивним. Постструктуралізм відомий радикальною критикою фрейдівського психоаналізу та його лаканівського варіанту;

– на зміну структуралістському а-історизму приходить увага Дерріда до певних типів історизму і ствердження Фуко історичності як основної форми буття думки.

У другому розділі «Критика простору «класичної репрезентації» в роботах М. Фуко та Ж. Дельоза», який композиційно складається з трьох параграфів, встановлюється співвідношення між поняттями класичної метафізики, репрезентації, доводиться, що в Новий час їх можна використовувати як синоніми та визначається (як іманентна) критика, що здійснюється французькими мислителями.

В параграфі першому «Співвідношення репрезентації, метафізики та трансцендентальної філософії» дається визначення метафізики як філософського способу мислення у теоретичній формі, що виходить з розділення буття істинного та не-істинного, сутності та існування і встановлює пріоритет першого над другим. В такому розумінні метафізика ідентифікується з першою філософією Арістотеля і розуміється як наука про основні принципи та начала всього сущого. Дисертантом виділяються такі риси класичної метафізики, як систематичність, дефінитивність, спрямованість на трансцендентне та спекулятивність. Під репрезентацією розуміється така організація мислення, яка продукує не цілісний образ предмету, але частковий образ, в який вже включено підставу його розділення і спосіб, яким воно було здійснене. Тому репрезентація – це завжди подвоєне представлення, яке містить у собі образ предмету з точки зору певного концепту одночасно із самим концептом. На матеріалі досліджень М. Фуко «світу класичної репрезентації» в «Словах та речах» та «Історії безумства в класичну добу» в дисертації доводиться, що представлення (репрезентація) – це не просто спосіб, яким предмет вводиться в простір думки, але і спосіб буття цього предмету. Тому неприпустимо плутати представлення з психологічним уявленням.

В дисертації доводиться, що в Новий час, коли підставою репрезентації стають суб'єктивні здібності людини, опосередкування стає обгрунтуванням і з'являється метод як процедура підкорення суб'єктивній ідентичності не тільки образу зовнішнього світу, але й усіх пізнавальних потенцій (пам'яті, уявлення та ін.) якійсь одній, «вищій» формі – розсудку, розуму або самосвідомості. Кантівська критика традиційної метафізики виявляє обмеження мислення саме як репрезентативного мислення, але, замінюючи метафізичні Сутності внутрішніми структурами суб'єктивності, вона дає новий поштовх розвитку репрезентативної думки. В трансцендентальній філософії від Канта до Гуссерля репрезентація не зникає – навпаки, вона набирає силу, вважає Дельоз.

В другому параграфі «М. Фуко. Археологічний аналіз системи класичної репрезентації» розкриваються основні напрямки критики французьким мислителем класичної раціоналістичної філософії. Це, по-перше, деконструкція суб'єкта, яку здійснює Фуко в «Словах та речах» – тема антропологічної критики, а, також, ствердження епістем як історичних a priori культури, що зумовлюють конфігурацію пізнавального простору певної доби і, в тому числі, позицію індивіду, що пізнає; в «Історії безумства» – це розгляд феномену безумства як граничного людського досвіду, що не дозволяє людині залишатись незмінною і тому підриває її самоідентичність, самопрозорість та безперервність, що є конститутивними рисами трансцендентального суб'єкту. Але останній відіграє центральну роль у функціонуванні системи репрезентації, співвідносячи мислення та буття, сутність та існування, тіло та душу і т. ін. в безперервному просторі представлення. Тому деконструкція (дисоціація) суб'єкта є, водночас, руйнуванням репрезентації.

По-друге, Фуко показує, що репрезентація – це не тільки стиль філософування, але система мислення, яка формує образ класичної науковості. Репрезентація – це певна настанова, що не локалізована в якомусь культурному продукті, а є продукуванням системи обмежень, які думка може сприймати як свої власні (Декарт, Кант), а може долати їх і, саме, на власних кордонах (Ніцше, Батай, Бланшо).

По-третє, Фуко виявляє, що сучасні психіатрія та психоаналіз зумовлені декартівським раціоналізмом – це їхній археологічний грунт. Тому претензії психоаналізу на те, що він є новим способом ставлення до безумства, що адекватно розуміє та може зцілювати його, Фуко вважає безпідставним. Археологічний аналіз, що дає вловити єдність, там де раніше бачили різницю, дозволяє Фуко здійснити грунтовну критику психоаналізу, яка була підтримана Ж. Дельозом.

По-четверте, виявляючи знаковий характер класичної репреентації, що забезпечує буття останньої як подвоєного предтавлення, Фуко показує, як бінарний концепт знаку (як єдності означника/означального) імплікує всі ієрархічні опозиції метафізики, кожна з яких є лише прозорою оболонкою для другої, головної (сутність/існування; суб'єкт/об'єкт, порядок/хаос; мовлення/письмо та ін.). Ця думка Фуко була плідно розвинута Ж. Дерріда, що акцентував небезпечний характер знакової дуальності для всіх галузей, де застосовується такий знак.