Французький постструктуралізм: критичний аналіз репрезентації

По-друге, це послідовна спроба десуб'єктивації знання, досвіду та влади.

По-третє, це стратегія створення нового, не догматичного образу думки. Вона пориває із підкоренням думки якійсь одній, «вищій», формі суб'єктивності (Cogito або ratio) ; із «правовим» розумінням стосунків між істиною та думкою, згідно з яким істина належить думці по праву; з авторитетом методу як такого набору рефлексивних процедур, що забезпечує думці досягнення істини; з протиставленням думки та життя. Фуко тісно пов'язує думку із десуб'єктивованим досвідом, коли будь-який досвід стає досвідом діючої думки, і називає цей принцип принципом нередукованості думки. Головним, на думку дисертанта, досягненням Фуко є те, що він розуміє думку як критичну діяльність по переступанню будь-якої, і, в тому числі, власної обмеженості. Наслідком цієї трансформації стало внесення в думку параметру історичності, оскільки виявлення обмеженності будь-якого утворення думки стає, водночас, історичним дослідженням. Історія і філософія тісно переплітаються в творчості Фуко, але його історія як генеалогія радикально відрізняється від традиційної історії, оскільки вона не є історією об'єктів (ідей, або уявлень), але історією проблем, проблематизацій, в яких історично конституюються певні досвіди думки (безумства, сексуальності, раціональності, суб'єктивності і т. ін.). Таким чином, як підкреслюється в дисертації, генеалогічний проект Фуко – це проект одночасно критичного та історичного аналізу утворень думки самою думкою, що намагається бути іншою. На підставі цього дисертантові здається правомірним визначити критику Фуко як іманентну критику.

В параграфі третьому «Ж. Дерріда: від семіології до граматології» нашим завданням було окреслити та проаналізувати предмет граматології, загальний зміст та напрямок деконструктивістської роботи, зрозуміти філософське значення граматології і деконструкції. На думку дисертанта, це завдання може бути зведене до того, щоб показати, що внесла трансцендентальна філософія і, в першу чергу, феноменологія Гуссерля, в теорію знаку, посприявши, тим самим, перетворенню семіології в граматологію. В основі останнього лежить паралель, яку робить Дерріда між класичною метафізикою та класичною теорією знаку: класична метафізика виходить з опозиції мислення та реальності, а класична теорія знаку – з опозиції фонетичного та абеткового письма. В галузі теорії знаку Дерріда намагається зробити те ж саме, що робить Гуссерль в галузі метафізики. Дерріда відшукує семіологічний аналог «чистої свідомості» – тієї сфери, що не залежить ні від мислення суб'єкту, ні від предметного світу, яка, власне, і робить можливою зустріч мислення суб'єкту з предметами зовнішнього світу. Таким аналогом у Дерріда є сфера письма, що виступає ідеальною об'єктивністю і трактується не як засіб вираження змісту (напротивагу репрезентативній концепції), а як умова його мислення/мовлення взагалі. Звертаючись до такої роботи, як «Начала геометрії Гуссерля», Дерріда прослідковує феноменологічне обгрунтування того, що письмо, в якому конституюються ідеальні об'єктивності, є умовою будь-якої традиції – традиції історичної, традиції наукової.

Результати дисертаційного дослідження можна підсумувати у наступних висновках:

* французькі філософи – М. Фуко, Ж. Дельоз, Ж. Дерріда – розглядають метафізику, трансцендентальну філософію та психоаналіз як філософське уособлення репрезентативного способу мислення;

* вони виявляють, що репрезентація може функціонувати лише як система обмежень, оскільки вона є самообгрунтовуючим представленням, маніфестацією первісного змісту і в її простір входить лише те, що співвіднесене з підставою (ідентичністю) і виступає як її аналогія або специфікація;

* безперечною заслугою Ж. Дельоза є виявлення обмежуючих механізмів функціонування репрезентації, які забезпечують ідентичність концепту, вилучаючи відмінність з думки, з чуттєвості, з Ідеї та з Буття та підміняючи її ідентичністю, схожістю, запереченням та аналогією.

Ж. Дельоз показує, що репрезентативне спотворення природи відмінності призводить до виникнення антиномій, нездоланних в межах метафізичного способу мислення – це антиномії конечності та нескінченності, Cogito та немислимого, ratio та трансцендентального обмеження та ін., які є цілковито антиноміями репрезентації, що створені протиріччям між її обмежуючим характером та прагненням до універсальності;

* Д. Дельоз девуалює хибне коло метафізичного доказу, коли репрезентативні обмеження виступають місцями «трансцендентальної ілюзії репрезентації» і те, що повинно обгрунтовувати (підстава), виявляється зануреною у безпідставність і починає функціонувати як елемент власного обгрунтування (платонівська Ідея-як-модель, декартівське «Я мислю... «, кантівські «умови досвіду» і т. ін.) ;

* М. Фуко виявляє знаковий характер репрезентативного мислення, а, також, обставину того, що в класичній (дихотомічній) моделі знаку відбивається, як в краплі води, всі проблеми метафізичного мислення. Метафізичні бінарні опозиції зумовлюють репрезентативний концепт знаку та, водночас, постійно відтворюються останнім. Ця лінія розвідок Фуко була плідно розвинута Ж. Дерріда, який, визнаючи наявність сутнісного зв'язку між метафізикою та семіологією і, відштовхуючись від здобутків феноменології Гуссерля, намагався спільною деконструктивістською стратегією подолати обидві;

* роблячи предметами своєї уваги «досвіди-на-межі» (досвіди безумства, смерті, сексуальності і т. ін.) Фуко десуб'єктивує досвід, знання, раціональність, владу та намагається створити новий образ думки, що є раціональною і, водночас, безсуб'єктою;

* десуб'єктивація мови, знання, раціональності і, врешті-решт, самого уявлення про трансцендентальність є загальним знаменником філософських стратегій французького постструктуралізму. Відмовляючись від схожості та аналогії як основних пізнавальних інструментів репрезентації, вони занурюють трансцендентальне в несвідоме, яке описується новими поняттями «сингулярності», «події», «часткового об'єкту», «номадичного розподілу» і т. ін. ;

* постструктуралістське розуміння несвідомого зумовлює новий спосіб ставлення до проблеми нормативності людського мислення та поведінки,