Художній дискурс в історії французької мови та культури 9 -18 ст.

Деструкція традиційних стереотипів відбувається також у нових принципах валоризації усної форми в художніх творах. Усна форма свідомо опосередковується багатьма комунікативними рівнями тексту, прагнучи до актуальної присутності у цій подобі своєї автентичності. У 18 ст. відбувається інтенсивна усвідомлена валоризація ролі свідка/відтворювача/учасника подій, що крелює з тенденцією до актуалізації літературного твору як автентичного мовленнєвого жанру, що зумовлено також такими чинниками, як діяльність цензури. Важливу роль відіграє в цьому процесі рефлективно-критична діяльність, яка характеризуються великою суспільною активністю і є своєрідним засобом «включення» читача чи глядача до творчого процесу. У такій взаємодії письменника і читача розробляються нові творчі та інтерпретаційні моделі, які виходять за межі традиційних. 

Важливою складовою творення художнього образу є валоризація процесу ідентифікації, яка об'єднує в складній структурі відношень референційний і комунікативний плани висловлення і поступово переходить з рівня відтворення до переважно творчих прийомів актуалізації поетичного смислу. Відхід від принципів єдиної суспільно й аксіологічно обумовленої референційно-інтерпретаційної основи в пізньому середньовіччі і в добу Відродження привів у літературі нового часу до взаємодії традиційного уніфікуючого принципу художньої інтерпретації дійсності, оновленого в сучасних естетичних і нормуючих доктринах класицизму і пуризму, та вираження множинності поглядів, оригінальності суб’єктивного сприйняття та художнього творення. Так, процес ідентифікації оточуючого світу, супільного і природного, та людини в ньому розвивається, з одного боку, у напрямку уніфікації, яка виражається як типізація і набуває характеру філософського узагальнення, а з іншого  визначається тенденцією до диверсифікації і релятивізації вихідних інтерпретаційних засад. Художній дискурс поєднує ці підходи в жанровому різноманітті своїх виявів, у нових принципах формування і розвитку поетичної функції. 

18 ст. є переломною епохою зміни ідентичності світу і людини, встановлення множинності точок зору, при якій референційно-ідентифікаційна модель приходить у рух, перестає бути однозначною. У цьому русі буруть участь цілісні літературні жанри, які, продовжуючи і завершуючи традиції початкового синкретизму, багатофункціонального тексту і повної чи часткової анонімності його автора, приходять до всеосяжної гри в містифікацію, травестію, де автентичність твору, його належність до певного жанру, особа його автора ставляться під сумнів, підлягають численним інтерпретаціям. Пошук людською особистістю своєї теперішньої, втраченої чи нової сутності стає головною віссю романної оповіді (Маріво), автобіографії (Руссо), філософської думки (Дідро). Критична думка доби Просвітництва оцінює естетичне враження від літературного твору через його ідентифікацію з досвідом читача. 

Творча співучасть читача зростає в процесі ідентифікації персонажів. При цьому композиційну і лінгвостилістичну будову тексту визначає валоризація методу відтворення реального екзистенційного процесу. Вона виявляється в механізмі номінації, де взаємодія імені загального, типізуючої дефініції та імені власного як центру індивідуалізуючої характеризації, прагне до прономіналізації, яка стає літературним методом. Це Я і Він філософського діалогу, “я” автора, який часто ховається за маскою видавця і в цій якості безпосередньо звертається до читача, “я” оповідача-мемуариста й епістолярних кореспондентів, драматичних протагоністів. Перехід між ними є поступовим і гармонійним: він здійснюється через посередництво характерологічного імені-прізвиська (Candide, Ingйnu), умовної традиційної маски (Arlequin) Так, загальне ім’я, з одного боку, наближається до імені власного, яке втрачає свою стійку референційну закріпленість, а з іншого – перетворюється на займенник, зближуючи актуальне і віртуальне. 

Таким же чином відношення еквівалентності, властиві дефініції, диференціюючої та індивідуалізуючої атрибутивності, притаманні характеризації, поступаються місцем динамічним, сугестивним зв'язкам співположення, перерахування, імпліцитній взаємодії різноманітних елементів, сприйнятих як послідовність моментів, що переживаються в різних часових перспективах. Водночас опорою для цого нового методу служать також дефініція, сентенція, міркування. Так, будова тексту відтворює загальне понятійне протиставлення розсудку, який втілює європейську цивілізацію, добре структурований світ, логічний аж до абсурду в своїй усталеній організації, де переважає нівелююче узагальнення і безособовий пропис, та природи, почуття, інстинкту, представлених у неповторних виявах особистого існування в перспективі внутрішнього часу і суб'єктивного простору. Ця настановча антитеза виявляється в протиставленні оповіді, узагальнюючого міркування та динамічного опису, який відтворює прожитий момент у перспективі теперішнього, позбавленій чітких часових орієнтирів для суб'єкта, який його переживає, а також в афективному номінативному синтаксисі, який фіксує момент відчуття. 

Атрибутивний механізм також зазнає глибоких змін, які перетворюють статичну лінійну характеристику на динамічний багатовимірний процес, що охоплює в семантиці і структурі подвійної предикації стан, дію, її учасників, супроводжуючі обставини. Ця структурна тенденція до фрагментації, динамічного співположення дієслівних і субстантивних елементів збагачує традиційну антитезу і відповідає одному з найпоширеніших у добу Просвітництва мотивів – відношень світу і людської особистості. Основоположні ідентифікаційні процеси стають при цьому предметом художньої та рефлективної валоризації, ігрової містифікації і звертаються до самих засад художньої творчості. У новому художньо-філософському синтезі доби Просвітництва усвідомлюється відносність усталених аксіологічних критеріїв та відбувається остаточна руйнація традиційної античної моделі-взірця. Центром нової культурно-мовної моделі стає актуальна, мінлива, динамічна, індивідуальна сприйняттєво-виражальна екзистенційна основа. Таким чином, художній дискурс досягає етапу остаточного виділення з синкретизму культурних форм. 

 

 

1. Художній дискурс є закріпленою в мовленнєвому прострі повторюваною функціонально-смисловою єдністю комунікативно організованих системних ознак, яка,