Художній дискурс в історії французької мови та культури 9 -18 ст.

Посилення процесів спеціалізації і диференціації різних галузей культури є храктерним для мовного розвитку та його ученої рефлексії, яка в цей час, і особливо в добу Відродження, набуває особливого розмаху. Саме в 16 ст. відбувається усвідомлення своєрідності французької мови. Кінець середньовіччя відмічає перехід від латинської рефлексії до нової французької філологічної трдиції, хоч вона і надалі відштовхується від класичних мов і критеріїв їхнього теоретичного опису, античної риторичної настанови. Доба Відродження намагається вирішити кілька кардинальних питань, пов'язаних із проблемами мови. При цьому мова звичайно трактується синкретично, у нерозривній єдності з іншими гуманітарними і природничими галузями знання і культури, аксіологічно й антропоцентрично. Особливого значення набуває в цей час проблема походження мови, пошуки прамови, вирішення питання диференціації мов. Універсалізм як основний метод наукового пізнання доби Відродження лежить в основі специфічної для самоусвідомлення нових романських мов філологічної концепції «захисту і прославлення» народної мови. 

На протязі досліджуваного періоду відбуваються активні процеси жанрово-стильової спеціалізації художнього дискурсу, розвитку його виражальних можливостей. Закріплюється диференціація драматичного, оповідного та ліричного начал і відповідних функцій автора й адресата, спеціалізація і водночас очуження останнього. Ускладнення комунікативних відношень, перенесення частини авторських функцій до внутрішньотекстового комунікативного плану, валоризація метатекстових, метакомунікативних аспектів сприйняття та інтерпретації твору, переходу від дійсності читача/слухача до уявного світу твору позначають процеси спеціалізації художнього дискурсу. Виділення поезії зі словесно-музичного ліричного синкретизму, зростаюча роль читання і перехід до внутрішнього читання в зв’язку з впровадженням друкарства зумовили розвиток компенсаторних мовленнєвих процесів, все більш усвідомлену та цілеспрямовану розробку метасеміотичних і виражальних можливостей слова. 

Культурно-мовний розвиток середньофранцузького періоду позначено реструктурацією провідних комунікативних відношень, складним процесом міжжанрових кореляцій. У цьому процесі відбувається зміщення комунікативної перспективи від безпосередньо актуальної, перформативної до віртуалізованої міжтекстової, алюзивної і метатекстової аж до зверненості тексту до самого себе в творчості Монтеня і Рабле. Ситуація реального спілкування, а потім її імітації шляхом читання вголос поступається місцем внутрішньому читанню, а отже суттєвій зміні способів функціонування повідомлення та ролей учасників і компонентів комунікаці у відповідних смислових і часово-просторових вимірах. Поняття актуалізації повідомлення стає різноплановим і неоднозначним. З одного боку, це індивідуальна актуалізація твору при читанні його читачем, а з іншого – потенційна чи латентна актуальність твору, який існує як в конкретному часі читача, так і в загальному культурному хронотопі епохи чи епох, переходячи до віртуальної панхронії загальнокультурного виміру. Телеологія твору поступово переміщається до простору індивідуальної необхідності/бажання адресанта. З переходом до внутрішнього індивідуального читання сприйняття уявного світу твору стає все більш індивідуалізованим, зростає роль читача як відносно активного співтворця художнього смислу. 

Основні жанри пізньої середньовічної драми поступово ускладнюють взамовідношення внутрішньо і зовнішньо спрямованого спілкування, що призводить до розвитку додаткових смислів, включення глядача до спектаклю в якості інформативно, морально, чуттєво зацікавленої особи, безпосереднього свідка події. При цьому релігійна драма, яка будується на засадах упізнавання знайомого сюжету, розвиває його за допомогою ампліфікації подієвої основи, суспільно-психологічної деталізації, а комедійні жанри включають усе більш сильний елемент новизни, яка стає сюжетною основою, хоч принцип упізнавання, передбачення подій залишається тут одним із провідних і забезпечується різними засобами, зокрема різноманітними формами безпосереднього й опосередкованого спілкування з глядачем. 

Розвиток на цих нових засадах основних методів словесної творчості, успадкованих від попереднього періоду, призводить до ускладнення загальної композиції твору, розширення діапазону структурно-синтаксичних можливостей, у тому числі надскладного синтаксису, до уточнення і подальшого розвитку гіпотактичних відношень і певної психологізації паратаксису. Ускладнення композиції, різноманіття, варіювання структурних компонентів корелює з посиленням внутрішньої зв'язності, цільності і завершеності тексту, що виявляється передусім у ліричних жанрах. У прозі тенденція до складного структурного об'єднання на рівні ампліфікованого висловлення нерідко сполучається із загальною композиційною «відкритістю» твору. Стилістичне упорядкування твору, усвідомлене використання лінгвостилістичних можливостей як цілеспрямованих прийомів словесної творчості визначають рух до креативної розробки традиційних риторичних прийомів аж до їх дериторизації. 

Художнє слово поступово звільняється від старих форм стереотипної закріпленості. Традиційні топоси і стереотипи, зокрема з галузі актуальної комунікації і сприйняттєві (ракурс бачення) зазнають глибокої переробки, стають основою для розвитку нових характерних тем і мотивів та відповідних прийомів їх вираження, становлення метафори як тропу, що валоризує творчі засади мовленнєвої діяльності. Різноспрямовані тенденції до ампліфікації і деталізації прозового викладу, з одного боку, і конденсації, семантико-граматичної реструктурації, характерні перш за все для ліричної поезії, мають певні спільні риси. Лексико-граматичні категоріальні зсуви в поезії, які поглиблюють парадигматичний вимір перетворень глибинних структур у поверхневі і виражаються передусім у виділенні предмета та ознаки, її субстантивації, інтенсивному розвитку риторичних прийомів мовленнєвої реструктурації, та структурно-комунікативне ускладнення прозової оповіді відображають загальне прагнення до показу індивідуальної часово позначеної екзистенційності, яка поступово стає новою основою художнього образу. 

Таким чином, поступове усвідомлене виділення і спеціалізація поетичної функції та художнього дискурсу в епоху Відродження виражаються передусім у чіткому окресленні їх телеології, поняття авторства та особистісної визначеності художньої творчості. Разом із тим художній дискурс ще позначено спільною синкретичною культурною основою у загальнокультурному просторі латентного чи активного зіставлення з традиційною аксіологічною моделлю-взірцем, проте він все більш усвідомлено виділяє свою своєрідність. 

У четвертому розділі досліджується становлення нової, класичної моделі художнього дискурсу. 17