Художній дискурс в історії французької мови та культури 9 -18 ст.

У 17 ст. класичні мови перестають бути постійним зовнішнім критерієм лінгвістичної діяльності. Малерб, а потім Вожла, ставлячи собі за мету ясність, точність, чистоту мовного вираження, зводили у норму і закріплювали ті мовні процеси і явища, які стали об'єктивною реальністю нової аналітичної будови французької мови: У цей період відбувається поворот до усвідомлення і цілеспрямованої обробки, нормування внутрішніх мовних форм. При цьому принцип закріпленості ще зберігається до певної міри, але вже у стильовому, аксіологічно інтерпретованому переломленні цілісної комунікативної ситуації та її основних мовленнєвих жанрів. У науковій рефлексії спостерігається паралельний процес поступового виділення й усвідомлення деяких внутрішніх, іманентних принципів мовленнєвої діяльності і мовної структури. Прописова функція охоплює в своєму розвитку не лише змістовний аспект мовлення, але звертається до самих мовленнєвих форм. Притаманний даному періоду «активний» ізоморфізм реальної і художньої комунікації, багатоступінчатість переходів від автентичного листування, салонної гри, твору-»одноднівки» до літературного твору з великою часово-просторовою, соціальною перспективою, що відображають сам процес естетизації різних форм і видів спілкування, їхніх змістовних і актантних типів і відношень, надзвичайно важливий для розуміння специфіки літературної творчості епохи. 

Активна нормотворча та рефлективна діяльність, яка виявляється в досить суворій жарово-стильовій регламентації та відповідних лінгвостилістичних обмеженнях, прописаних пуризмом і класицизмом, зумовлює інтенсивну розробку мовленнєвих можливостей вже усталеної аналітичної системи французької мови, що виражається передусім у семантизації структурного та структуруванні семантичного планів, валоризації їх взаємодії, зокрема в класицистичному стильовому регістрі 17 ст. Новий, класичний тип художнього дискурсу складається в умовах заперечення і відмови від традиційної зіставно-відцентрової аксіологічної моделі, що кардинально змінює загальну культурно-мовну ситуацію, рефлективну діяльність. Орієнтація на внутрішні мовно-культурні критерії співвідноситься з активною соціолінгвістичною, нормотворчою і критично-рефлективною діяльністю, яка усвідомлено звертається до основоположних засад мовленнєвого функціонування і валоризує їх. Ця валоризація відбувається перш за все в комунікативному плані, переносячи до композиції твору та його лінгвостилістичної текстури складну ієрархію актантно-рольових функцій автора, розвиваючи співтворчу участь читача в конструюванні та інтерпретації художнього світу, виділяючи актуальні ракурси мовлення як (само) вираження, яке переходить із лірики до оповідних жанрів. 

Виділення сприйняттєвої основи і відповідна реструктурація предмета повідомлення певним чином продовжують процеси, започатковані в добу Відродження, але водночас переходять до нового рівня валоризації деяких засад процесу означення (барокова лірика). Творення художніх смислів будується як дистанційованість вираженого значення та його глибинної основи, як імпліцитного, несказаного, того, що малося на увазі, що зумовлює активну інтерпретаційну та смислотворчу співучасть читача. Це передусім повернення до екзистенційного семіотичного синкретизму, що виражається у валоризації сугестивної функції зовнішньо спрямованого сприйняття (як то мова жестів Дідро), афективному синтаксисі, означенні голосового вираження та побудові на цій основі нової культурної парадигми. 

Художній образ події в смисловому просторі актуалізації/віртуалізації будується в літературі 17 ст. на засадах різного роду дистанціювання, відділення глибинної інформативно-логічної структури висловлення і мовленнєвої форми, що відбувається шляхом реляційних трансформацій вихідних денотативно-коннотативних відношень, вибору і структурування референційного плану твору і відповідних понятійно-семантичних парадигм, а також механізмів їх синтагматичного розгортання. При цьому виробляються і фіксуються певні моделі, стереотипи зображення події, її переживання та відношення до неї, які стають предметом деструкції в пародійних і бурлескних жанрах. Виділення ознаки, її зростаюча незалежність, переважання коннотативного над денотативним аспектом номінації ведуть до творення синкретичної цілісності образу через відтворення складної структури її сприйняття і переживання. 

Додержуючись тисячолітньої традиції звернення до моделі-взірця, доба Просвітництва повертається як у рефлективній, так і в літературній діяльності до самих засад цієї традиції і тим самим породжує протилежний підхід, спрямований до переоцінки і, як кінцевий результат, до деструкції традиціоналістського типу культурної ментальності. У цьому розумінні 18 ст. є четвертим і останнім виявом спроби втілення в життя культурного ідеалу (феномен “відродження”), який водночас ставить під сумнів його основи. Так, зокрема теоретичну рефлексію і художню функцію словесності доби Просвітництва звернено до основоположної усної форми мовленнєвої діяльності та її основного втілення – голосу. Відкриттям доби Просвітництва є розуміння взаємодії та взаємозалежності голосу і жесту, співу і слова в генезі мови, формуванні і спеціалізації мистецтв та розвитку поетичної функції. Голос розглядається також як важлива складова у формуванні людської особистості. У рефлексії 18 ст. виявлено нові культурні виміри, які, з одного боку, вводять до другого рівня символізації мовного знаку, яким є письмо, ознаки його основоположної усної виражальності, що дозволяє перехід від загального до єдиного та індивідуального, і, з іншого – стимулюють дослідження різних аспектів голосу і можливості їхнього