Художній дискурс в історії французької мови та культури 9 -18 ст.

Літературний контекст служив тим своєрідним каталізатором розвитку лексичних елементів загальнонародної мови, який сприяв процесам семантизації та ресемантизації шляхом закріплення певного значення в ідентичних чи варіативних контекстах, семантичної інтерференції, образного переносу тощо. Таким чином відбувалося становлення певних ключових понятійних парадигм епосу, куртуазної лірики і водночас їх лексико-семантичний розвиток у взаємодії загальномовних і лінгвопоетичних процесів, заснованих на принципах повторюваності і варіативної закріпленості. З цим явищем пов'язано також переосмислення і використання в новому культурному і мовному контекстах французької вченої і куртуазної літератури традиційних риторичних прийомів, успадкованих від античної традиції тем і мотивів. 

Тенденція до пояснення різних явищ матеріального і духовного планів своєрідно поєднується в цю епоху з прописовою функцією. Ця специфічна єдність інтерпретаційного і повчального начал – тлумачення – відіграє в середні віки важливу роль у розвитку суспільства, де взаємодіють різнорідні культурні, цивілізаційні елементи. У певному розумінні можна сказати, що структура символу лежить в основі стилістики тлумачення як такої, що встановлює сутнісні відповідності між явищами фізичного і духовного планів, а метод і лінгвостилістичну організацію тлумачення спрямовано до показу смислотворчого механізму означення. Головною особливістю методу тлумачення є валоризація “недостатності” слова як семантично повноцінної, внутрішньо структурованої одиниці, яка реалізує своє значення в синтагматичному розгортанні висловлення. У цьому відношенні тлумачення, яке пов’язує різні культурні дискурси в синкретичну вчено-художньо-повчальну єдність, є виявом креативного мовленнєвого механізму. Сам процес тлумачення можна умовно представити як піраміду, основу якої складає широка галузь подієвої, конкретної референції, що звужується в процесі узагальнення до вершини, яка є результатом тлумачення, його висновком, прописом, мораллю. Цей узагальнюючий план представлено паремією, сентенцією, дефініцією, об’єднаними перспективою гномічного теперішнього. У такий спосіб встановлюються складні парадигматичні зв’язки різних понятійно-семантичних галузей, які швидко формалізуються, утворюючи стереотипи вищих рівнів, і тому досить легко можуть бути деструктуровані і ресемантизовані. 

У стилістиці тлумачення особлива роль належить безпосередньо стилістичному, риторичному аспекту організації тексту, розробці прийомів, що дозволяють перегрупування мовних елементів, зміщення перспективи, перенос значення, тобто таку організацію мовленнєвих форм, яка є необхідною для узагальнення, абстрагування як основи інтерпретаційної діяльності. Риторизація дискурсу тлумачення валоризує дистанційованість глибинних і поверхневих структур у просторі смислотворення і поєднує синкретичні учені жанри з безпосередньо поетичним дискурсом, який формується в куртуазній літературі. Таким спільним моментом виступає процес відтворення у вигляді стійкої, постійно повторюваної референції до певних об'єктів, явищ, усвідомлених як ціннісно марковані, який визначає на ранніх етапах особливості метафоризації і символізації й активно розвивається в синкретичних жанрах ученої, морально-прописової літератури та куртуазній ліриці і лицарському романі. В основі цього процесу лежить механізм ідентифікації, який поступово активізує творчу розробку смислів, встановлюючи і виводячи на рівень усвідомлення, пояснення, аналізу реляційні парадигми смислового структурування. 

Художній напрямок як такий, що синтетизує уявні образи на основі валоризації основних суспільно значущих комунікативних відношень та взаємодії різних культурних традицій, розвиваючи безпосередньо поетичну функцію мови, формується в оповідних і ліричних жанрах куртуазної літератури. Саме тут відбувається поступове усвідомлення авторської функції як творчої, хоч до 16 ст. збергається переважне розуміння поетичної діяльності як роботи на замовлення, літературної обробки певного сюжету, найчастіше запропонованого високим покровителем митця. Формуючись у тісній взаємодії з епічним і вченим дискурсами, куртуазна література розвиває свою дискурсивну основу як все більш усвідомлено виражальну, зосереджуючи основну увагу на розробці смислових можливостей певних мовленнєвих форм. Ця лінгвостилістична розробка тексту виходить із подальшого розвитку й ускладнення функції автора/оповідача чи суб’єкта ліричного самовираження та відповідної комунікативної перспективи (наприклад, оповідної ретроспекції), а також поступового делегування певних авторських функцій (суб’єктивне сприйняття/тлумачення, співтворення) персонажам та адресатам художнього повідомлення. Структурування цього нового художнього світу відбувається на основі семантизації та ресемантизації, у першу чергу, семантичного переносу в широкому значенні, а також валоризації самого процесу метафоричного переносу значення, в якому ще часто співіснують обидва значення – пряме і переносне. 

Третій розділ включає дослідження соціолінгвістичних і культурних чинників розвитку французької словесності 14-16 ст., перетворення основних комунікативних відношень та основних напрямків поетизації й еволюції художнього образу. Велике Відродження 16 ст. позначає внутрішнвй поділ середньофранцузького періоду в історії французької мови та культури. Це – найактивніша спроба втілення в життя античної моделі-взірця, яка вже тлумачиться як самобутня цілісна культура, а не сукупність розрізнених джерел для компілятивної “мудрості”, літературних образів, традиційної риторики, формується новий метод її інтерпретації. Поняття відмінного, своєрідного, минучого в часі є одним з найважливіших відкриттів доби Відродження з характерними для неї історичними, зіставними побудовами, енциклопедичним, універсалістським методологічним підходом. 

Пізнє середньовіччя і Відродження є періодом утворення нової мовної системи середньофранцузької мови, інтенсивного розвитку і завершення процесів формування національної мови. Адміністративне закріплення державного статусу французької мови, яка витіснила в цій ролі латину, інтенсивний розвиток філологічної діяльності і перекладацької практики, розповсюдження книгодруку стали тими основними чинниками, які багато в чому визначили закономірності культурно-мовленнєвого розвитку цього періоду. Витіснення латини французькою мовою в соціокультурному плані корелює з інтенсивними процесами релатинизації в мові, передусім в галузі лексики та граматики, що можна розглядати як своєрідний компенсаторний