Художній дискурс в історії французької мови та культури 9 -18 ст.

У багаторівневій та багатофункціональній будові мовного універсуму вирізняється культурно маркований страт, який завдяки значущості галузей свого розповсюдження в даних супільно-історичних умовах набуває ціннісної закріпленості і, виходячи за межі побутового мовного простору, утворює свої особливі підсистеми як, наприклад, жанри і стилі, які в свою чергу впливають на розвиток загальномовленнєвої сфери. Базуючись на основоположних принципах мовленнєвого функціонування, культурно-мовний вимір виробляє свої власні, що зумовлює складну структуру зв’язків і залежностей обох утворень і водночас самобутність культурно-мовного. Ці відношення історично обумовлено певним принципом вибору, який визначає відповідні механізми валоризації тих чи інших типологічних ознак, що знаходять конкретне втілення у тій чи іншій системі дискурсів. 

Поняття валоризації вводиться вперше і розглядається як механізм культурного, ціннісного в широкому розумінні означення системно-функціональних категорій мови, що лежить в основі формування дискурсів, а також інших мовленнєвих утворень та рівнів, таких як стилі, норма, літературні і мовленнєві жанри. Валоризація розглядається передусім як семіотизація позамовних референтів і їх мовного вираження і включає широкий діапазон процесів ідентифікації (референції) – номінації (денотації/коннотації) – інтерпретації (аксіологізації/рефлексії). 

Дискурс визначається як закріплена в мовленнєвому просторі повторювана функціонально-смислова єдність комунікативно організованих системних ознак. Диференційною ознакою дискурсу виступає комунікативний модус, який визначає інші мовні параметри. Концепт дискурсу корелює з поняттями стилю, літературної мови, норми, мовленнєвого і літературного жанрів, але представляє свій власний мовленнєвий рівень і відповідні структури і форми. Роль дискурсів різних типів і виражених у них смислових структур специфічно виявляється в різні історичні епохи. Це завжди певне співвідношення творення і відтворення (повторення, закріплення, стереотипізація та її руйнація). У міру того, як суб’єкт мовлення проеціює себе як джерело творення все більш незалежного світу, його смислотворча компетенція виділяється з первинної мовної єдності. 

В основі мовленнєвої діяльності лежить процес означення, який визначає механізм породження смислу. Структура мовного знака відображає динаміку суб'єктно-об'єктних відношень предмета позамовного чи мовного світу до уявлення про нього як у суб'єктивній людській свідомості, так і в її об’єктивованому системному вираженні, спільному для всіх носіїв мови. Саме інтерпретуючи багатозначність мовних елементів, людина активізує сам механізм означення, який вводить у дію ланцюжок ментальних і психофізіологічних процесів. Пов’язуючи почуте чи прочитане з відбитками власного досвіду, набутими культурними знаннями, вона наповнює його власним змістом, який є одночасно індивідуальним і колективним, реальним і уявним і виражається в структурі модальних відношень, а також зумовлює вплив мовлення на свідомість (наприклад, роль слова в таких маловивчений явищах як сон, гра, гіпноз, навіювання, магія). 

Багаторівневий процес означення є основним джерелом породження смислу на різних рівнях і в різних вимірах мовленнєвої діяльності. Фундаментальні відношення означення лежать в основі становлення і розвитку типологічних родових і жанрових ознак комунікативних і мовленнєвих моделей, побудови смислотворчого вектора в просторі відношень глибинних і поверхневих структур, мотивації і ремотивації базисних елементів мови. За аналогією з будовою мовного знака основоположні дискурси валоризують такі головні складові семіотизації: іманентність, реляційність, референційність. У свою чергу, основні літературні роди відтворюють на глибинному рівні семіотичну структуру знака: розповідні жанри побудовано на референційній домінанті зовнішньо об'єктивованої події (домінанта означеного) ; переживання події, тобто її суб'єктивно-об'єктне означення характеризує драму (домінанта означального); розкриття відношень між світом дійсності та його суб'єктивним переживанням є основним конструктивним моментом ліричної поезії (домінанта відношення). 

Функціонування культури визначається пошуком, формуванням, закріпленням, обміном, тлумаченням ціннісно маркованої інформаціії, яка в різні епохи і під різними кутами зору утворює царину мудрості, ученої і народної, наукового знання, мистецтва. При цьому ціннісно означеними стають також методи, форми і види суспільної та індивідуальної діяльності, спрямованої до культурно значущої мети. Телеологічне поле культурно визначеної діяльності включає знання як пізнання і інформування, а також регламентацію як нормування і прописовість та має спрямування до вдосконалення (суспільного й індивідуального) і задоволення, насолоди від певного виду діяльності та її результатів. Основне функціонально-телеологічне спрямування зумовлює відповідні ракурси дискурсивної побудови. Пізнання, інформування, прописовість, повчання та аргументація, яка на різних засадах їх поєднує, мають позамовну спрямованість і окреслюють специфічні відношення між мовцем, адресатом і предметом повідомлення. Ці відношення утворюють комунікативний простір повідомлення, який має відповідну актуальну/ віртуальну перспективу, що виявляється в лексико-семантичній, граматичній, модально-настановчій організації дискурсу. 

Художній дискурс поєднано з іншими типами дискурсів, але водночас він відрізняється від них. Йому, як і іншим культурно позначеним дискурсам, є властивим латентний і дійсний плани буття/функціонування, що виявляється зокрема як нефіксована імпровізація, написання твору, його реалізація при колективному чи індивідальному читанні чи акторському виконанні. Ці плани визначають засади художньої комунікації, які в свою чергу зумовлюють методи суб'єктивного чи об'єктивного спрямування у творенні художньої дійсності, настанову мовця, що втілюється в «образі автора», функцію і роль адресатів тощо. Предмет художнього повідомлення існує в умовно реальному чи вигаданому світі уяви автора та його адресата, відтворюючи основні риси мовленнєвого структурування як дійсного способу, який включає елементи пізнання, пропису,