Художній дискурс в історії французької мови та культури 9 -18 ст.

Художній дискурс формується і функціонує в безперервному процесі становлення, де різні форми і види мовлення утворюють ціннісно марковані парадигми на основі суспільно, культурно обумовлених принципів вибору, закріплення, стереотипізації, руйнації і реструктурації вихідних стереотипів. У звичайній побутовій чи суспільно, професійно спеціалізованій ситуації спілкування всі її складові відіграють переважно типологічно належну їм роль. Коли відбувається перехід до мовлення художнього, ці складові набувають нового значення, яке є, по-перше, знаком переходу до іншого, непобутового поетичного виміру, а, по-друге, стає носієм нових, невластивих йому початково смислів. 

Явище поетизації, яке веде до утворення художнього образу, полягає в цілісному, в просторі експліцитно-імпліцитного вираження, представленні екзистенційності в категоріях конкретного, синкретичного, синестезійного чуттєвого сприйняття/самосприйняття, призначеному для невизначено широкого кола адресатів. При цьому утворюється особливий план художньої референції, побудованої як модель певної дійсності, яка існує лише в мовному вираженні. У такій перспективі поетичний вимір мови не є чимось привнесеним, штучним, існуючим поза мовою і мовленнєвою діяльністю в цілому. Він визначає всі типи художніх дискурсів та існує в різних станах, від латентного до основоположного, у найрізноманітніших видах мовлення. По суті, поетична функція являє собою своєрідну рефлексію, обернену до різних аспектів процесу породження, функціонування та сприйняття мовлення. 

Основною особливістю художнього образу є його спорідненість із основоположними, вихідно побутовими структурами сприйняття і відтворення дійсності суб'єктом, реалізованими в мовленєвому акті, з одного боку, і вивільнення в цих структурах тих механізмів, які виводять сприйняття на рівень надпобутовий, культурно визначений в акті творення світу уявного, віддаленого, незримого, з іншого. Таким чином, безліч перехідних моментів поєднують реальність існування й уявний, ігровий, творчий світ фантазії, сприйняття і переживання повсякденної дійсності і дійсності уявної, що зумовлено актуалізацією в художньому творі суб'єктивних психоемоційних процесів, пов'язаних з мовленнєвою діяльністю. При цьому відбувається прирощення, розширення, трансформації смислів, формування, зсув, перетворення значення, що створює поле напруги між очікуваним і непередбаченим, актуальністю тексту і віртуальністю контактних, дистантних, асоціативних, внутрішньотекстових, міжтекстових, міжкультурних відношень. 

Поетична функція виявляється і розвивається в постійних коливаннях, складній структурі взаємозалежностей між різними дискурсивними утвореннями в загальнокомунікативному просторі мовленнєвого функціонування. Комунікативна ситуація, вихідно і типологічно об'єднуючи нехудожні і художні дискурси, є одним із тих головних чинників, які визначають виділення поетичної функції в якості домінанти в мистецькій галузі мовленнєвої діяльності. Вона зумовлює формування жанрово-стильової системи певного періоду, яка утворює свій особливий образний світ, а також принципи його формування і функціонування, породження і сприйняття, інтерпретації і рефлексії. Конструювання та інтерпретація художнього світу адресатом моделюється в самому творі, а художній смисл виникає в просторі дистанціювання глибинних і поверхневих мовних структур. 

Поетична функція виходить передусім із метафоричного характеру мови як фундаментального типу креативної діяльності. Основні смислотворчі процеси спрямовуються в літературній творчості до досягнення крайніх меж своїх можливостей – від «прозорої» метонімічності прозових, переважно розповідних жанрів, до актуалізації символічної цілісності мовного знака в ліричній поезії. При цьому діапазон поетизації охоплює, з одного боку, термінологічну фіксацію значення у певних стилях і типах дискурсів, до яких наближається оповідь, і семантичну рухливість ліричного поетичного образу – з іншого. 

Основний механізм мовлення полягає в постійному процесі творення/ відтворення, завдяки якому з обмеженої кількості мовних елементів виникає теоретично нескінченна кількість висловлень, які будуються шляхом реалізації закладених у мовних елементах потенцій і за схемою взаємодії відомої і невідомої інформації, тобто тема-рематичних відношень. Ці відношення лежать в основі більш широкого кола культурних явищ, які визначають сприйняття/ інтерпретацію/розуміння дійсності в різних типах дискурсів. 

Взаємовідношення, розподіл акцентів у просторі знання і, відповідно, між творенням і відтворенням визначають сам процес становлення і розвитку основних методів літературної творчості. Відтворення як повторення, закріплення, стереотипізація зумовлює можливості побутового спілкування, функціонування наукової чи адміністративно-юридичної сфери мовлення, але водночас є необхідним принципом літературно-художньої творчості, забезпечуючи закріплення і відтворення основних моделей і механізмів референційно-ідентифікаційного, інтерпретаційного, аксіологічного ракурсів культурної діяльності в цілому. 

Якщо принцип відтворення, який є одним з основоположних механізмів мовленнєвої діяльності та першоосновою поетизації, полягає в парадигматизації понятійно-семантичного і структурного планів дискурсу, то креативний принцип веде до синтагматизації основних принципів мовленнєвого функціонування. Синтагматична креативність на основі вибору і конструювання має на меті актуалізацію віртуальних смислів, закладених у системі мови. Художній дискурс актуалізує сам процес синтагматизації в своєрідних, історично обумовлених формах. Цей процес побудовано на засадах валоризації певних елементів, аспектів означення шляхом встановлення відповідних відношень між означеним і означальним у цілісній комунікативній перспективі як смислової структурації від глибинної до поверхневої структури. 

У розвитку художнього дискурсу ці процеси набувають особливого значення: завдяки їм конструюється і функціонує особливий уявний світ, який існує лише в своєму мовному вираженні, моделюючи при цьому світ реальної дійсності. Розуміння відтворення як наслідування, або навіть наслідування наслідуванню, характерне ще для античної рефлективної традиції, веде до визначення основного принципу мистецтва в категоріях конструювання, моделювання художньої дійсності за правилами сприйняття, розуміння, інтерпретації реального світу в позамистецькій діяльності. У такій концептуальній