Історія розвитку льонарства в Україні (друга половина ХІХ – ХХ століття)

У ІІ та І тисячоліттях до нашої ери південну частину Східної Європи заселяли скіфи. Як свідчать матеріали розкопок, вони вже використовували вироби з льону у побуті. Грецький історик Геродот, який у V ст. до н. е. відвідав Скіфію й описав її населення, зазначав, що на правому березі Дніпра мешкали скіфи-орачі – землеробські племена, які були корінними мешканцями цього краю. Вони торгували збіжжям, воском, медом, хутром тощо. Серед цих товарів були й грубі лляні тканини, що вивозилися в країни Сходу знаменитим водним шляхом “із варяг у греки”. Найстаріші писемні пам’ятки України-Русі переконують у тому, що обробка льону була добре відома найдавнішим нашим предкам – слов’янам ще в так званий Київський період історії.

Льон і вироби з нього високо цінились у Київській Русі. Так, Великий князь Ярослав до свого церковного уставу (1050 – 1051 рр.) вніс особливий параграф про покарання за крадіжку льону. Відповідно до Уставу, злодій мав заплатити за цю провину штраф у розмірі трьох гривень, а це на той час дорівнювало, приблизно, одному кілограму золота або 70 кунам (куницям). Обробка і вирощування льону були дуже трудомісткими процесами й ґрунтувалися на використанні простих знарядь ручної праці. До ХІ століття у Київській Русі основними знаряддями обробки посівів були плуги, рала, сохи і борони. Орали кіньми та биками. Незважаючи на примітивну технологію вирощування і переробки, до Х століття на території Київської Русі льонарство настільки розвинулось, що лляні тканини, пряжу та олію виготовляли не лише для власних потреб, але й на продаж.

На відміну від льонарства північних районів Росії, на території України майже до середини ХVІІІ століття воно мало переважно споживчий характер і обслуговувало лише потреби натурального хатнього господарства, забезпечуючи селян як домотканим полотном, так і олією. Як свідчать дослідження В. К. Борисенко, лише на території Холмщини і Підляшшя вироби з льону мали високу якість і були предметом торгівлі із зарубіжними країнами.

У ХVІІІ столітті льонарство в Росії, до складу якої входила частина нинішньої території України, значно поширилося. Цьому сприяв розвиток парусного флоту. У 1715 році Петро І видав указ про розширення льонового та конопляного промислів в усіх губерніях Росії, щоб задовольнити зростаючий попит на паруси, канати тощо. Водночас створювалися перші полотняні мануфактури, швидко збільшувався експорт льону з Росії, вживалися заходи щодо посилення торгівельних зв’язків із країнами Західної Європи. Але найбільше вплинуло на розвиток мануфактурного виробництва те, що держава в цей час всіляко сприяла процесу. Згідно з указом від 16 грудня 1727 року фабрикантам було дозволено запрошувати зарубіжних спеціалістів та безмитно ввозити з-за кордону техніку для текстильного виробництва. Торгівля льоном обкладалась значним податком і слугувала важливим джерелом поповнення казни.

Російський імперський уряд у пізніші часи робив усе, щоб стимулювати економічне зростання метрополії, приділяв увагу розвитку окраїн Росії, зокрема й Малоросії, тільки в тому разі, коли це могло йти на користь усієї імперії. За таких умов текстильна промисловість в Україні розвивалася повільніше. Це було пов’язано ще й з тим, що імперська політика спрямовувалась на промисловий розвиток метрополії, розглядаючи Україну насамперед як джерело сировини. І все ж таки мануфактурне виробництво тут у своїх дрібних формах з часом набуло широкого розповсюдження. Окремі села, особливо розташовані на менш родючих землях Північної Гетьманщини, жили виключно із ткацтва. Нерідко мануфактурні підприємства України та Росії виникали в селах, де жили підприємці-дворяни. Імперський уряд заснував у Слобідській Україні величезні текстильні фабрики на тисячі робітників, зобов’язавши кріпаків працювати на них подібно до того, як вони працювали на пана.

Швидкому підйому вітчизняної льонарської галузі в пореформений період у великій мірі сприяли такі досить значні для господарської діяльності та економіки країни події: відміна кріпосного права і прокладання залізниць, що відкривали нові шляхи до ринків збуту льонопродукції.

Згодом розвиток льонарства почав швидко витісняти зерновиробництво. Підвищений попит на льонопродукцію як на зовнішньому, так і на внутрішньому ринках, викликав необхідність переходу до більш удосконаленої системи сільськогосподарського виробництва.

Аналіз літературних джерел дає змогу стверджувати, що в степовій зоні України льон почали вирощувати набагато пізніше, ніж у лісостеповій. До 30-х років ХІХ століття експорт насіння льону з півдня степової частини України мав спорадичний характер і не перевищував 10 тисяч пудів на рік. Лише в 1831-1832 роках лляне насіння було вперше вивезене з України як товарний продукт. Збирали його переважно на Катеринославщині та Київщині. У 1831 році зроблені перші спроби сіяти льон на великих площах на Херсонщині. Піонером у цій справі був член Одеського товариства сільських господарів І. Демоль. Значний попит на лляне насіння з боку Франції та Англії і висока ціна на нього сприяли швидкому зростанню посівних площ під льоном. Уже в 1837 році експорт насіння льону з Одеси досяг близько 600 тисяч пудів. Пізніше, у більш сприятливі для врожаю цієї культури роки, вивезення льону перевищило мільйон пудів.

На початку ХХ століття площі, відведені під льон, в Україні почали скорочуватися, а особливо різко – після 1905 року. Це можна пояснити зменшенням цілинних земель та