Історія розвитку льонарства в Україні (друга половина ХІХ – ХХ століття)

Процес формування мережі науково-дослідних установ у льонарстві започатковано ще до війни. У 1936 році на базі опорного пункту Харківського науково-дослідного інституту соціалістичного землеробства, розташованого у центрі Коростенського агрогрунтового району, кліматичні умови якого відповідали Поліській зоні Житомирської та деяких інших областей, було організовано Коростенське дослідне поле. Цим покладено початок дослідженням з удосконалення агротехніки і засобів хімізації посівів льону-довгунця. З 1946 року тут почали вивчати питання підбору попередників під льон-довгунець та ефективності різних видів і способів внесення добрив, строки і способи основного обробітку пласта, строки, норми і способи сівби та глибини загортання насіння, способи виготовлення трести. Розроблялись проблеми селекції. Під методичним керівництвом наукових працівників Українського науково-дослідного інституту землеробства М. П. Калмикової, М. О. Попова та інших досліди виконували Т. О. Бунтуш, Г. І. Камінська, С. О. Кудря, Р. І. Ярошовець.

Відповідно до постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 14 лютого 1956 року на базі Коростенського дослідного поля було організовано Житомирську державну сільськогосподарську дослідну станцію з підпорядкуванням їй Поліської дослідної станції і Чорторийського дослідного поля. Таким чином, саме на Поліссі було започатковано комплексне вивчення культури льону-довгунця. На станції розпочав роботу відділ льону, технологічна льонолабораторія, механізований льонопереробний пункт, цех теплового мочіння льоносоломки. В результаті селекційної роботи виведений новий сорт льону-довгунця Коростенський 3, який за результатами державного сортовипробування був віднесений до перспективних сортів щодо врожайності і якості волокна.

Велося первинне насінництво районованого сорту. У стаціонарному і тимчасовому польових дослідах вивчалися нові агротехнічні прийоми одержання високих врожаїв льону-довгунця, адаптованого до грунтово-кліматичних умов області. Протягом тривалого часу польові досліди проводилися відповідно до методики Всесоюзного науково-дослідного інституту льону.

У 1976 році на базі Житомирської державної сільськогосподарської дослідної станції створено Український науково-дослідний інститут Нечорноземної зони УРСР, який у 1996 році було перейменовано в Інститут сільського господарства Полісся УААН. Тут продовжував свою роботу відділ льону, на базі якого проблемами агротехніки вирощування і первинної обробки культури в різні часи займалися доктор сільськогосподарських наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України В. Б. Ковальов, кандидат сільськогосподарських наук Л. П. Левченко та інші вчені.

У зв’язку з поширенням довгунцевого льонарства в регіоні Західної України в 1952-1953 роках на базі Інституту землеробства і тваринництва Західного регіону УААН в селі Оброшино Пустомитівського району Львівської області було розпочато селекційну роботу з льоном-довгунцем. Місцевість розташована в зоні надмірного зволоження, внаслідок чого льон на значних площах вилягав. Це призводило до різкого зниження врожайності і погіршення якості льонопродукції. У зв’язку з цим було поставлено завдання створити вітчизняні сорти, придатні для вирощування в місцевих грунтово-кліматичних умовах. Спільними зусиллями селекціонерів створено Львівський довгунець (ЛД-147), високопродуктивний сорт льону-довгунця, який відрізнявся значною стійкістю до вилягання рослин та осипання насіння. Вчені інституту значно поліпшили методику первинного насінництва та оцінки селекційного матеріалу за вмістом волокна на початкових етапах селекції за рахунок застосування посівного ящика. Внаслідок цього при закладенні розсадників другого року селекції первинних ланок насінництва термін виконання робіт було скорочено у вісім-десять разів, завдяки чому значно зросла ефективність селекційної роботи і скоротився термін створення маточної еліти районованих сортів. Протягом багатьох десятків років дослідну роботу з льоном-довгунцем очолює доктор с. -г. наук, професор М. І. Андрушків.

Результати аналізу статистичного матеріалу свідчать про те, що льонарство у 50-60-і роки ХХ століття швидко розвивалось, і в 1965 році під посіви льону-довгунця було відведено 1476 тис. га. В тому ж році отримано найвищий урожай за всі воєнні і післявоєнні роки – 3, 3 ц/га. Значно підвищилась і якість продукції. Велика роль у підвищенні врожаїв льону належала сортовим посівам, які наприкінці 60-х років займали 99, 5% посівної площі.

Дослідними установами колишнього СРСР до 1969 року були районовані 16 сортів льону. Однак для різних зон вітчизняного льонарства технологія збирання врожаю вимагала удосконалення. З цією метою протягом трьох років, починаючи з 1966 року, в Україні відповідну роботу проводили Львівський сільськогосподарський інститут у зволожених західних районах і Житомирський сільськогосподарський інститут в сухих поліських районах.

Наприкінці 50-х років ХХ століття до наукової роботи з льоном-довгунцем підключились безпосередньо вчені Українського науково-дослідного інституту землеробства (м. Київ). З 1957 року тут було відкрито тему по селекції льону-довгунця, керівником якої призначили кандидата біологічних наук Т. С. Аніськову. Вона для оволодіння особливостями і методикою селекції цієї культури три роки працювала під керівництвом досвідченого селекціонера Л. П. Левченко на Коростенському дослідному полі. Разом з тим проводилися розпочаті ще в післявоєнні роки дослідження з агротехніки вирощування льону-довгунця та прийомів приготування трести.

У 1963 році в Українському науково-дослідному інституті землеробства була створена окрема лабораторія льону під керівництвом доктора с. -г. наук В. М. Євмінова. У 1968 році у відділі льону існували уже чотири дослідні групи. Одну з них, яка займалась питаннями селекції льону-довгунця, очолював В. М. Євмінов. Група по первинному