Історія розвитку льонарства в Україні (друга половина ХІХ – ХХ століття)

В третьому розділі “Становлення системних наукових досліджень з агротехніки вирощування і технології первинної переробки льону-довгунця” розкрито стан науково-дослідної справи в льонарстві у кінці ХІХ – на початку ХХ століття, відображено процес формування мережі сільськогосподарських дослідницьких осередків галузі та окреслено основні напрямки їх діяльності.

Історичний огляд розвитку льонарської галузі дозволяє дійти висновку, що до середини ХІХ століття тривав донауковий період, який охоплював передісторію розвитку наукового знання про льон (від найдавніших часів до дослідів Генріха Ле-Докта у 1859 році), це час накопичення стихійно-емпіричного досвіду в процесі практичної діяльності льоновиробників. Адже до початку ХХ століття у всіх країнах, де вирощували льон, системна селекційна робота з культурою практично не проводилась.

На території України дослідну роботу з агротехніки вирощування льону та його переробки започатковано в 1859 році сином бельгійського фермера Генріхом Ле-Доктом, який переселився в Росію. З метою використання льону на прядиво ним було проведено досліди по вивченню можливості вирощування культури з насіння різного походження в місцевих умовах. Надаючи перевагу так званому ризькому насінню, стали отримувати льоносировину високої якості, яку збували в Бельгію.

З 1896 року розпочато дослідну роботу з льонарства на Лохвицькій дослідній станції, що на Полтавщині. В результаті вчені дійшли висновку, що на полях сівозмін льон та рижій – найкращі попередники озимини, навіть більш придатні, ніж вікова мішанка на сіно. На основі результатів тривалих дослідів та спостережень льон, рижій, ярий ріпак та біла гірчиця були визнані культурними рослинами, які можна успішно вирощувати по зайнятому пару. У період з 1912 по 1921 роки на Сумській сільськогосподарській дослідній станції вивчались різні сорти льону-довгунця. Дослідники дійшли висновку, що серед сортів льону найкращий врожай насіння дають льон-рогачик та сіцілійський льон.

Перша світова війна спричинила значний занепад льонарства. І тільки після закінчення громадянської війни галузь почала швидко відновлюватись. У 1925 році покладено початок промислової переробки трести в Україні з введенням в експлуатацію перших льонозаводів. Особливо швидке зростання посівних площ льону почалося після об’єднання дрібних селянських господарств у великі колективні господарства. Характерною особливістю цього періоду було те, що культуру стали сіяти не лише в селянських господарствах, а й на полях радгоспів та колгоспів. Так у 1928 році посівна площа у колективних господарствах становила 24% всієї площі, зайнятої льоном в Україні. У 1930-1931 роках на Поліссі починає розвиватися товарне льоновиробництво.

Важливо відмітити, що в льонарських районах УРСР використовували місцевий безпородний несортовий матеріал, тому врожаї були низькими. Випробування різних сортів льону, проведене в 1927-1930 роках колишньою Глухівською зональною станцією і Науково-дослідним інститутом конопель на Чернігівщині, показало значну перевагу сортових льонів перед місцевими несортовими. Тому Наркомземом СРСР було намічено розпочати ступеневе поширення в льонарських районах України посівів сортових льонів. Основну роль у розповсюдженні селекційного льону відігравали насінницькі колгоспи, яких на території тогочасного СРСР налічувалося близько 5 тисяч.

З організацією у 1930-1931 роках Всесоюзного науково-дослідного інституту льону з мережею опорних пунктів і зональних дослідних станцій широко розгорнулася комплексна наукова робота. Дослідним установам з моменту їх заснування було доручено вирішити такі найважливіші проблеми щодо культури льону: вивести нові сорти, розв’язати питання насінництва, розробити агротехніку вирощування високих і стійких врожаїв високоякісного насіння та способи захисту рослин від хвороб і шкідників, а також удосконалити технологію первинної обробки, вивчити питання економіки виробництва льону в колгоспах і радгоспах, промислової переробки льоносировини.

З 1937 року, з організацією п’яти насінницьких станцій та створенням мережі насінницьких колгоспів, в Україні почали висівати насіння льону місцевих репродукцій. У 1940 році в основному була завершена заміна несортового льону по всій зоні довгунцевого льонарства селекційними сортами.

В цей час в Україні працювали уже чотири льонозаводи: Іванківський (Київська область), Кисилівський і Куликівський (Чернігівська область), Ємільчинський (Житомирська область). Вони обробляли більше двох третин товарної продукції льону-довгунця.

Детальний аналіз розвитку вітчизняної льонарської галузі у міжвоєнний період дає змогу зробити певні висновки, а саме: промислове значення льон мав переважно на Поліссі і вирощувався на солонцюватих суглиносупісках півдня Чернігівщини та лесових ґрунтах Коростенщини; із соціальних груп села центральною постаттю в льонарській галузі був середньозаможний господар. Швидке зростання посівних площ під льоном почалося після об’єднання дрібних селянських господарств у колективні господарства; серед сортів льону були поширені: прядивні (довжик), перехідні, насіннєво-прядивні, здебільшого місцеві сорти та насіннєві (лущик). Перевага надавалась сівозміні з конюшиною, оскільки таким чином вирішувалось завдання не тільки прибутковості обох культур, а й питання зміцнення кормової бази господарств. Позитивні наслідки мало впровадження контрактації в льонарській галузі. Дослідні станції повинні були у прискореному порядку організувати вивчення основних питань агротехніки льону, таких як: сівозміна, угноєння, сорти, способи збирання, хвороби. Не менш актуальними залишались проблеми удосконалення технології первинної обробки трести (способи вимочування, окремі процеси первинної обробки).

У роки німецько-фашистської окупації