Історія туризму

Будівлі корчем були, здебільшого, дерев'яні чи глинобитні, на зиму їх для утеплення обкладали снопами. Дахи будували солом'яні.

Напередодні Першої світової війни корчми як заклади розміщення і харчування для подорожуючих стали втрачати популярність, поступилися більш сучасним закладам - готелям і заїздам.

 

 

9.4. Роль українського національно-культурного руху в розвитку туризму на українських територіях у складі Австро-Угорщини (друга половина XIX ст. — 1914 р.)

На західноукраїнських землях члени «Руської трійці» Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький (як твердять дослідники, під впливом Адама Чернецького, любителя слов'янської старовини та мандрівного вчителя) першими порушили питання про організацію народознавчих мандрівок і особисто багато мандрували по території Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття.

Яків Головацький ще студентом обійшов майже всю Галичину, Буковину, Закарпаття, зібравши величезну кількість етнографічного та фольклорного матеріалу і цим самим поклав початок системному та всебічному вивченню краю засобами мандрівки, подорожі. У своїх спогадах вчений писав: «Треба нам іти між народ, досліджувати на місці, збирати з його уст пісні, записувати його приказки. Словом, нам, філософам, треба іти в народ і учитися в нього мудрості». Мандрівки дослідника дали великий поштовх для подальших народознавчих подорожей і, як наслідок цього, на Наддніпрянщині та в Галичині молодь почала подорожувати. Це були перші кроки у розвитку пізнавального туризму.

Краєзнавчу діяльність Якова Головацького описав Іван Крип'якевич у статті «Мандрівки Якова Головацького в 1832-1840 рр.».

Іван Вагилевич був одним з найбільших знавців у галузі дослідження рідної історії, зокрема давніх її часів. Він щорічно мандрував у Карпати для пошуку і вивчення історико-археологічних пам'яток, збирання фольклорного та етнографічного матеріалу. До найпомітніших праць карпатознавчого характеру належать його історико-етнографічні розвідки про бойків і гуцулів, про загадкові написи у печерах монастиря біля села Розгірче та нарис про скелі біля Урича. В даних дослідженнях історико-археологічного плану вчений систематизував зібрані ним легенди, перекази про час заснування та призначення тих чи інших споруд тощо. Дослідження, публікації та народознавчі пошуки І. Вагилевича є здобутками української етнографічної думки XIX ст. І. Вагилевич вважається основоположником етнографічного туризму в Україні.

Подвижницька діяльність Я. Головацького та І. Вагилевича мала великий вплив на членів товариства «Просвіта», до якого входили студенти Львівської духовної семінарії та університету. Влітку 1865 р. 3. Заславський, Д. Танячкевич, І. Мандичевський, Ю. Целевич, Н. Вахнянин та інші протягом тижня мандрували по Галичині, збираючи краєзнавчі матеріали, які згодом знайшли застосування в археологічних, лінгвістичних, географічних, краєзнавчо-етнографічних дослідженнях.

Вагомий внесок у мандрівництво вніс історик і педагог, редактор і видавець, громадський діяч Василь Ільницький. Він став автором багатьох досліджень і наукових праць про культуру й освіту Галичини. Першу свою мандрівку за межі Галичини Ільницький здійснив з групою товаришів у 1844 р. по Угорщині. Спочатку човном через Дунай, а потім пішки. Пізніше Ільницький подорожував по Італії, Чехії, Німеччині. З його подорожніх нотатків найцікавіші: «Записки руського мандрівника», «Образки з світу альпійського», «Образки з Угорщини», «Подорож школяра до Італії», «З різних країв і народів», «Море і його чудеса». Цінний матеріал про побут, звичаї гуцулів, природу гуцульського краю містить його нарис «З Карпат коломийських».

Чудовим організатором науково-пізнавальних подорожей та експедицій був видатний педагог, письменник, філософ і громадський діяч Іван Франка. У 1872 р. він вперше з учнями Дрогобицької гімназії побував в Уричі, а вже з 1873 р. брав активну участь у мандрівках для збірки краєзнавчих та етнографічних матеріалів під керівництвом учителя Дрогобицької гімназії Івана Верхратського.

У 1874 р. І. Франко здійснив мандрівку за маршрутом: Стрий-Синєвидне-Побук-Бубнище-Поляниця-Церковне-Кальна-Кропивник-Мізунь-Вигода-Горинь-Тисів-Труханів-Синєвидне-Стрий.

З 1875 р. до 1879 р. Франко багато подорожував по Рожнятівщині, Скільщині, Тухольщині, Стрийщині. У 1883 р. І. Франко організував етнографічно-статистичний гурток «для студіювання життя і світогляду народу», який пізніше реорганізувався в „кружок для устроювання мандрівок по ріднім краю”.

Наприкінці XIX ст. провідним центром з вивчення українського народознавства засобами мандрівок та екскурсій став Львів. Розгорнулась велика робота етнографічної комісії, яку було створено в 1898 р. при Науковому товаристві ім. Т. Шевченка. Активну участь у ній брали Іван Франко, Михайло Павлик, Володимир Гнатюк, Філарет Колесса, Федір Вовк та інші. Зібрані матеріали було надруковано у 38 томах «Етнографічного збірника» та в 20 томах «Матеріалів до української етнології».

18-24 вересня 1904 р. відбулася етнографічна експедиція по Бойківщині. Організаторами цієї експедиції були Наукове товариство ім. Т. Шевченка й австрійське товариство етнографії. Мета експедиції — етнографічне й антропологічне обстеження Бойківщини, придбання експонатів для музею наукового товариства та музею у Відні.

На початку XX ст. відбувалося піднесення туристично-краєзнавчого руху в Східній Галичині, що сприяло не тільки збиранню наукових матеріалів, а й фізичному вихованню підростаючого покоління. У 1900-і рр. інтерес до туристичної діяльності виявили спортивне товариство «Сокіл», а також польське товариство «Татранське» з філіями у багатьох містах Галичини.

Значну роль у розвитку туризму в Галичині відіграло прокладення залізниці Станіслав-Вороненка. В різних місцях почали будувати «закутки» для туристів, тобто перші туристичні бази, зокрема на горі Говерлі. У Ворохті, Кременцях, Микуличині, Яміні та Яремчі були побудовані сотні вілл і пансіонатів для