Історичний розвиток міжнародного гуманітарного права та його роль в сучасних умовах

Щодо міждержавних конфліктів це пояснюється використання досягнень науки й техніки. Що ж до конфліктів неміжнародного, то особлива їх запеклість звичайно пов'язана із застосуванням варварських способів ведення воєнних дій, ігноруванням елементарних правил захисту жертв війни. Все це надає особливого значення гуманітарного права [6, c. 175].

З прийняттям Хартії ООН у праві війни сталися принципові зміни. Покінчено з його головною в минулому частиною – з правом на війну. Принципи і норми націлені на обмеження лиха війни. У результаті право війни перетворилося на гуманітарне право.

 

 

Термін «міжнародне гуманітарне право» вперше був запропонований в 50-х рр.. XX в. відомим швейцарським юристом Жаном Пікте. За порівняно невеликий період він отримав широке розповсюдження і визнання спочатку в публіцистиці, в юридичній літературі, а потім увійшов в назву Женевської дипломатичної конференції (1974-1977) з питання про підтвердження і розвиток міжнародного гуманітарного права, застосовного в період збройних конфліктів.

Початок розвитку міжнародного гуманітарного права в XX в., як правило, пов'язують із прийняттям 22 серпня 1864 на дипломатичній конференції в Женеві Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих воїнів під час сухопутної війни 1864 року.

Неоціненна роль в роботі з підготовки та прийняття конвенцією 1864 р. належить швейцарському підприємцю Анрі Дюнану, свідку страждань і мук поранених і вмираючих французьких і австрійських солдатів після битви між австрійськими і франко-італійськими військами в 1859 р. при Сольферіно, під час війни в Італії [4, c. 183].

За пропозицією Анрі Дюнана був створений комітет, що складався з однодумців Дюнана, так званий В»Комітет п'ятиВ», однією з основних цілей якого була розробка міжнародних гуманітарних принципів, а також вивчення можливості створення в кожній країні добровільного суспільства допомоги, члени якого будуть навчатися і готуватися в мирний час до надання допомоги військово-медичній службі під час воєнних дій. Надалі саме цей комітет з'явився засновником КомітетуЧервоного Хреста, а з 1880 р. став називатися Міжнародним комітетомЧервоного Хреста.

Найважливішим нововведенням у міжнародне право, внесеним Женевською конвенцією 1864 р., було поняття нейтральності в тому вигляді, в якому його запропонував Дюнан. Лікарі та інший медперсонал не повинні вважатися беруть участь у воєнних діях і не підлягають захопленню в полон. У Конвенції обмовлялося, що завжди і скрізь пораненим має опинятися повагу та проводитися однакове лікування, незалежно від того, на чиїй стороні вони билися [4, c. 185].

У Женевської конвенції 1864 р. утримувалося всього 10 статей, але вони заклали фундамент, який послужив основою для подальшого розвитку міжнародного гуманітарного права. Ці статті зачіпали суттєві моменти: військові санітарні вози і госпіталі були визнані нейтральними, їм забезпечувалися захист і повагу; нейтральність поширювалася на армійських священиків, виконуючих свої обов'язки; якщо вони потрапляли в руки супротивника, вони повинні були бути звільнені і повернуті в власний табір; необхідно було з повагою ставитися до мирного населення, прийшов на допомогу пораненим; пораненим і хворим воїнам необхідно було забезпечити догляд, незалежно від того, на чиїй стороні вони воювали; знак червоного хреста на білому полі мав позначати госпіталі і медперсонал для забезпечення їм захисту.

Сьогодні важко собі уявити, який величезний вплив справила Женевська конвенція 1864 р. на розвиток права націй. Вперше в історії держави взяли офіційний постійно чинний документ, що містить обмеження їх могутності в інтересах окремих людей і людинолюбства.

Вже через два роки після її прийняття, в австро-прусській війні1866 р., Женевська конвенція 1864 р. пройшла бойове хрещення. Це був зручний випадок довести її значимість, особливо при Садове, в битві майже настільки ж кривавої, що і битва при Сольферіно. Пруссія ратифікувала Конвенцію і дотримувалася її. Вона мала добре оснащеними госпіталями, і Прусський Червоний Хрест був весь час там, де потрібна була його допомога [6, c. 189].

У 1867 році майже всі провідні держави ратифікували Женевську конвенцію 1864 року, крім Сполучених Штатів, які зробили це в 1882 році. З цього часу Конвенція придбала загальний характер, що було дуже важливо для її авторитету. Франко-прусська війна 1870 р. показала, наскільки складно забезпечити виконання положень Женевської конвенції 1864 р. і норм звичаєвого права.

Один із засновників Міжнародного комітету Червоного Хреста і протягом багатьох років беззмінний його Президент – Гюстав Муанье, одразу ж після закінчення цієї війни виклав свої спостереження і висновки в роботі «Женевська конвенція під час франко-пруської війни» [8, c. 96].

Перший військовий конфлікт, в якому Конвенції дотримувалися обидві воюючі сторони, була сербсько-болгарська війна 1885 Смертність в ній склала не більше 2%. На цей раз держави зрозуміли, що Женевська конвенція служить їх обопільному благу, і даний факт більш не піддавався сумніву. Сама ідея, або концепція, поширення міжнародного гуманітарного права не народилася разом з Женевською конвенцією 1864 р., де ще не згадувалося про необхідність ознайомлення населення з її положеннями.

Хотілося б відзначити, що за дорученням Президента США Авраама Лінкольна 24 Квітень 1863 по армії США було видано наказ № 100 «Інструкція польовим військам Сполучених Штатів», підготовлений відомим американським юристом німецького походження Френсісом Лібером. Ця Інструкція, нині відома як Кодекс Лібера, підштовхнула процес