Історичний розвиток міжнародного гуманітарного права та його роль в сучасних умовах

 

 

Термін «джерело» давно знайшов своє зізнання у теорії та практиці міжнародного права. Зокрема, «джерело міжнародного права – це форма, у якій виражені правил поведінки суб'єктів міжнародних відносин також що забезпечує цих правил якість норми міжнародного права» [8, c. 102].

У той самий час норми міжнародного права від національного права тим, що вони встановлюються його суб'єктами за згодою з-поміж них щодо утримання правил поведінки і надання йому якості міжнародно-правової норми. Воно досягається шляхом узгодження волі суб'єктів.

Отже, з загальних теоретичних міркувань, можна сформулювати думку що, під «джерелами права» слід розуміти передусім нормативно-правові акти, встановлюють норми права, що запроваджують їх у дію.

На відміну від цього визначення, в міжнародному публічному праві термін «джерела» вживається у двох значеннях – матеріальному і формальному. Під матеріальними джерелами розуміються матеріальні умови життя суспільства. Формальні джерела – це форми, у яких знаходять своє вираження норми права [7, c. 166]. Тільки формальні джерела права є юридичною категорією і вони становлять предмет вивчення юридичних наук. Під джерелами міжнародного права можна також ознайомитися розуміти й результати процесу нормо творення.

Як підкреслював Ф. Мартенс, «міжнародне право у нормах та принципи відбиває реально існуючі міжнародні відносини»[8, c. 106].

Слід зазначити, що з дослідженні проблеми джерел міжнародного права фахівці справедливо звертаються до аналізу статті 38Статута Міжнародного суду ООН. Вона має перелік джерел міжнародного права, виходячи з яких суд має вирішувати передані з його розгляд суперечки. До них віднесено [11, c. 114]:

1) міжнародні конвенції; 2) міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної як правової норми; 3) загальні принципи права; 4) судових рішень і доктрини найкваліфікованіших фахівців із публічному праву різних націй як допоміжного кошти на визначення правових норм.

Слід зазначити, кожна наука, поруч із предметом, методом та оборонною системою, має власний джерело. Міжнародне гуманітарний право, як і інші галузі права, має джерела. Здається, що наведений раніше перелік у статті 38Статута Міжнародного суду ООН може й як джерело міжнародного гуманітарного права. Однак цьому треба врахувати, що на відміну від норм міжнародного публічного права норми гуманітарного права реально діють лише у період збройних конфліктів, оскільки «вони регулюють суспільні відносини тоді, коли починаються воєнних дій, незалежно від цього, зроблений чи акт агресії чи реалізується декларація про самооборону» [8, c. 98].

Одним із джерел міжнародного гуманітарного права є міжнародні конвенції. Міжнародні конвенції являються реалізацією договірного право, у якому беруть участь чи можуть брати участь всі держави і яке містить норми, обов'язкові для міжнародного співтовариства.

Основними джерелами міжнародного гуманітарного права є чотири Женевські конвенції про захист жертв війни від 12 серпня 1949 р., прийняті Організацією Об'єднаних Націй: Конвенція «Про поліпшення долі поранених і хворих на діючих арміях» (I Женевська конвенція) ; Конвенція «Про поліпшення долі поранених з онкозахворюваннями та осіб, потерпілих аварії корабля, зі складу Збройних Сил на морі» (II Женевська конвенція) ; Конвенція «Про поводження з військовополоненими» (III Женевська конвенція) ; Конвенція «Про захист цивільного населення в часи війни» (IV Женевська конвенція).

Слід зазначити, що Женевські конвенції були доповнені двома Протоколами від 8 червня 1977 р. : Додатковий протокол до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 р., що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I) ; Додатковий протокол до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 р., що стосується жертв збройних конфліктів не міжнародного характеру (Протокол II). Протокол I містить нових норм, які стосуються міжнародним збройним конфліктів, Протокол II – норми міжнародного гуманітарного права, які стосуються збройним конфліктів не міжнародного характеру [6, c. 113].

Обидва Протоколи значно підвищують ефективність захисту, бо вони надають найменш захищеним категоріям осіб захист.

Протокол I сполучає Женевское право і Гаагское право, що колись розвивалися окремо. Перемогла думка, за якою недостатньо допомагати жертвам бойових дій. Важливіше, щоб право накладало обмеження на самі воєнних дій, щоб причинялось якнайменше зайвих страждань і ушкоджень.

Хоча Додаткові протоколи поки що не прийнято усіма державами, цілком слід розглядати як основні джерела міжнародного гуманітарного права [8, c. 99].

Три із зазначених Конвенцій присвячені досить відомим питанням захисту поранених і хворих, осіб, потерпілих аварію корабля, і військовополонених; четверта Конвенція забезпечує захисту від свавілля та насильства цивільним особам, які опинилися при владі противника. Її найважливіший розділ стосується окупованих територій. IV Женевська конвенція свідчить у тому, що міжнародну спільноту засвоєно урок, отриману під час Другої Першої світової. Адже всім добре відомі злочини, що відбувалися проти цивільного населення на окупованих територіях.

Конвенції і Протокол I застосовують у разі оголошення війни чи іншого конфлікту між двома або як сторонами, підписантами Конвенції і Протокол I, початку виникнення конфлікту, навіть якщо жодна зі сторін не визнає стан війни. Ці документи застосовуються й у випадку збройних конфліктів, у яких народи борються проти колоніального панування і в іноземній окупації, і навіть проти расистських режимів в здійснення свого права самовизначення [10, c. 84].

Застосування Конвенцій і Протоколу I припиняється після загального закінчення бойових дій, але в