Історичний розвиток міжнародного гуманітарного права та його роль в сучасних умовах

Договори 1949 р., як основні джерела, виключно важливі ще й тому, що у сучасних умовах захист гуманітарного права поширюється ще й на жертв громадянських війн. Це засвідчують, наприклад, збройні події у Афганістані, Руанді, Югославії.

 

 

У сучасному міжнародному праві деякі дослідники виділяють міжнародне гуманітарне право в мирний час (міжнародне право прав людини), предметом якого є здійснення, забезпечення і захист прав людини. Інші зазначають, що міжнародне гуманітарне право утворює дві підгалузі: гуманітарне право в мирний час і міжнародне гуманітарне право в період збройних конфліктів [8, c. 104].

Принцип поваги прав і свобод людини, зафіксований у Статуті ООН, був деталізований у конкретних міжнародно-правових нормах: Загальній декларації прав людини 1948 р. ; Конвенції про політичні права жінок 1953 р. ; Міжнародній конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1966 р. ; Міжнародному пакті про соціальні, економічні та культурні права 1966 р. ; Міжнародному пакті про громадянські та політичні права 1966 р. ; Європейській конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. ; Конвенції про попередження злочинів геноциду і покарання за нього 1948 р. ; Конвенції про права дитини 1989 р. та ін.

Отже, на універсальному і регіональному рівнях зафіксовані міжнародні стандарти в галузі прав людини – обов'язкові для всіх держав правила поводження з людьми, що полягають у необхідності гарантувати особам, які перебувають під їх юрисдикцією, встановлені міжнародно-правовими актами права і свободи. А також не зазіхати на них [8, c. 106].

Усі існуючі документи у цій сфері можна поділити на такі групи, що присвячені питанням: 1) боротьби з масовими порушеннями прав людини, із злочинами проти людяності; 2) захисту прав окремих категорій індивідів; 3) правового статусу індивідів.

На сьогодні прийнято понад 350 міжнародних документів, також понад 200 – у Європі у сфері прав людини. Вони, насамперед, регламентують рівноправність; заборону дискримінації; право брати участь в управлінні державними справами; заборону жорстокого, принизливого поводження з будь-ким; заборону рабства, работоргівлі і примусової праці; право на свободу і особисту недоторканність, свободу думки, совісті і релігії; право на мирні збори тощо [10, c. 89].

Згідно з Європейською конвенцією про захист прав і основних свобод людини 1950 року у разі порушення державою визначених цією конвенцією прав і основних свобод людини може бути Порушена справа потерпілої особи в Європейському суді з прав людини проти держави. Держава може бути відповідачем також в ООН у тому разі, якщо проти держави, де порушені права людини, буде подано клопотання відповідно до існуючих процедур.

Загалом виділяють консенсусні і не консенсусні механізми і процедури в галузі прав людини [8, c. 107]. Перші, засновані на загальній згоді учасників, переважно договірні (Комітет проти тортур), другі створюються резолюціями міжнародних організацій. Міжнародними контрольними механізмами визначають певні організаційні структури (комітети, робочі групи, спеціальні доповідачі), на відміну від процедур – порядку і методів вивчення відповідної інформації і реагування на результати такого вивчення. У межах одного контрольного механізму можуть використовуватися різні процедури. Це можуть бути колективні та одноособові органи.

Можна також виокремити універсальний і регіональний рівень забезпечення і захисту прав людини, відповідні їх механізми. Зокрема, регіональними контрольними механізмами за дотриманням існуючих стандартів є Міжамериканська комісія з прав людини та Міжамериканський суд з прав людини, Африканська комісія з прав людини, Європейський суд з прав людини тощо.

 

 

Міжнародне гуманітарне право – сукупність юридичних принципів і норм, які регулюють відносини між державами, та іншими учасниками (суб'єктами) міжнародного спілкування. Система міжнародних відносин заснована на дотриманні всіма державами загальноприйнятих принципів міжнародного права, виключаючи вирішення спірних питань і розбіжностей між ними і загрози силою.

Принципи міжнародної безпеки передбачають: забезпечення рівноправної безпеки для всіх держав, створення дієвих гарантій у військовій, політичній, економічній і гуманітарній сферах; безумовна повага суверенних прав кожного народу, справедливої політики врегулювання міжнародних криз і регіональних конфліктів, зміцнення довіри між державами; вироблення ефективних методів запобігання міжнародного тероризму, виняток геноциду, апартеїду, фашизму, виключаючи з міжнародної практики всіх форм дискримінації, відмову від економічних блокад і санкцій без рекомендації світового співтовариства [6, c. 213].

З утворенням держав виникають і відносини між ними. З'являється потреба врегулювання міждержавних відносин. Тут і народжуються перші норми міжнародного права, в основі яких лежать вже існували міжплемінні правила. Так, у Стародавньому Римі виникає «право народів». Воно являло собою сукупність правил, які регулювали відносини з приводу ведення війн, заснування царств, поділу майна, встановлення меж полів, побудови будівель, торгівлі, купівлі-продажу та ін..

«Право народів» регулювало як внутрішньодержавні, так і частково міждержавні відносини, оскільки на початковому етапі становлення міжнародного права не було чіткого відмінності між внутрішньодержавним і міжнародним правом [9, c. 189].

В основі зародження міжнародного права лежить державне поділ суспільства