Історичний розвиток міжнародного гуманітарного права та його роль в сучасних умовах

Оголошення війни, навіть якщо воно не супроводжується власне воєнними діями, означає початок юридичного стану війни.

Визначають такі міжнародно-правові наслідки оголошення війни: припиняються дипломатичні і консульські зносини між державами, відкликається персонал посольств і консульств; припиняють чинність політичні договори (про ненапад, нейтралітет, про воєнний союз). Деякі багатосторонні договори припиняють свою дію у відносинах між державами, які беруть участь у війні; до громадян країни-противника може застосовуватися спеціальний режим: їх право на вибір місця проживання обмежується; вони можуть бути інтерновані або примусово поселені в певному місці (ст. ст. 41, 42 Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни 1949 р.) [5, c. 110].

Багатосторонні міжнародні договори, що закріплюють норми і принципи права в період збройних конфліктів, починають діяти у відносинах між воюючими державами. З початком війни починається фактичне здійснення договорів і угод, що регулюють відносини між державами, які беруть участь у війні, з одного боку, та нейтральними й іншими невоюючими державами з іншого боку [8, c. 78].

Театром війни визначається вся територія воюючих держав (сухопутна, морська і повітряний простір над ними), на якій вони потенційно можуть вести воєнні дії. Водночас театром воєнних дій є територія, на якій збройні сили воюючих держав фактично ведуть воєнні дії. Забороняється використовувати в якості театру війни, тобто не можуть вважатися об'єктом нападу і знищення [5, c. 113]: а) територія нейтральних та інших невоюючих держав, демілітаризовані території; б) міжнародні протоки і канали; в) санітарні зони і місцевість на окупованій території з відмітними емблемами; г) культурні цінності, будинки, що мають велике національне і загальносвітове значення;

д) райони розташування атомних електростанцій, дамб і гребель, руйнування яких призводить до катастрофічних та небезпечних наслідків для цивільного населення.

 

 

Міжнародне право передбачає відповідальність держав і окремих осіб, які порушили правила ведення війни. Фізичні особи за скоєння злочинів, проти миру, воєнні злочини і злочини проти людяності підлягають кримінальному покаранню [9, c. 195].

До злочинів проти миру відносяться: планування, підготовка, розв'язання або ведення агресивної війни тощо.

Військові злочини – вбивства, катування, відведення в рабство чи для інших цілей цивільного населення окупованих територій; вбивства чи катування поранених, хворих, військовополонених, заручників, безглузде руйнування міст і будов, пограбування або знищення суспільної чи приватної власності та ін.. [9, c. 196].

Злочини проти людяності – вбивства, винищування, поневолення, заслання і інші жорстокості, вчинені щодо цивільного населення до або під час війни, або переслідування з політичних, расових чи релігійних мотивів з метою здійснення злочинів або у зв'язку з будь-якими злочинами, такими, що підлягають юрисдикції Трибуналу, незалежно від того, чи були ці дії порушенням внутрішнього права країни, де вони були здійснені, чи ні (ст. 6 Статуту МВТ).

Військові злочинці піддаються покаранню за законами країни, на території якої вони зробили свої діяння. У деяких випадках для цього створюються міжнародні суди. Згідно з нормами міжнародного права держави зобов'язані ввести в дію національні закони, необхідні для забезпечення ефективного переслідування військових злочинців. Це зобов'язання покладено як на воюючі, так і на невоюющих держави. Покарання має застосовуватися до всіх винним: власним громадянам та іноземцям, незалежно від місця і часу вчинення ними злочинів. Міжнародно-правовими актами передбачено можливість видачі злочинців. Московської декларацією від 30 жовтня 1943р. визначено, що військові злочинці мають бути «відіслані до країн, в яких були здійснені їх огидні дії, для того щоб вони могли бути засуджені й покарані» [7, c. 217].

Нормами міжнародного права встановлено і коло осіб, на яких не поширюються строки давності за скоєння злочину проти миру, воєнні злочини і злочини проти людяності. До таких осіб належать: виконавці та учасники злочинів; ті, хто безпосередньо підбурює до вчинення; представники державної влади, які допустили їх вчинення.

На військових злочинців не поширюються норми, що регулюють право притулку. Декларація про територіальний притулок від 14 грудня 1967 року закріпила норму, згідно з якою на право шукати притулку і користуватися ним «не може посилатися ніяке обличчя, щодо якого існують серйозні підстави вважати, що вона вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людяності».

Ось яскравий приклад злочину політичних діячів проти світу. США і інші члени НАТО, розв'язавши агресію проти Югославії, скоїли злочин проти миру (планування, підготовку, розв'язування та ведення агресивної війни або війни з порушенням міжнародних договорів. Як показала міжнародна практика держав і численні локальні війни та міжетнічні конфлікти, міжнародне право в період збройних конфліктів і понині зберігає свою актуальність і потребує постійної коригування та розвитку.

 

 

Таким чином, у витоків виникнення міжнародного гуманітарного права стоїть Женевська конвенція 1864 року. Проте сам термін «міжнародне гуманітарне право» виник набагато пізніше, а саме в 50-х роках XX століття, і вперше був запропонований відомим швейцарським юристом Жаном Пікте.

Окремі категорії індивідів наділяються спеціальними правами та захистом, передбаченими нормами, тобто фізичні особи набувають спеціальні правові статуси. Тому можна говорити про те, що «право збройних конфліктів» складається головним чином з норм, що мають «головну прописку» в інших галузях міжнародного права.

Міжнародне гуманітарне право утворюють дві підгалузі (гуманітарне право в мирний час і гуманітарне право в період збройних конфліктів), а також міжгалузеві інститути та норми (інститут консульського захисту громадян, норми про відповідальність індивідів за злочини міжнародного характеру і т. д.) Міжнародне гуманітарне право можна визначити як сукупність міжнародно-правових принципів і норм, що регулюють питання забезпечення та захисту прав і свобод людини як у мирний час, так і в період збройних конфліктів, які регламентують співробітництво держав у гуманітарній сфері, правове становище всіх категорій індивідів, а також встановлюють відповідальність за порушення прав і свобод людини.

 

 

1. Загальна декларація прав людини 1948 року / / Міжнародний захист прав і свобод людини. Збірник документів. – М. : Юридична література, 1990. С. 14 – 20.

2. Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 року / / Відомості Верховної РФ, 08. 01. 2001, N 2, ст. 163.

3. Американська конвенція прав людини 1969 року / / Міжнародні акти про права людини. Збірник документів. – М. : Норма-ИНФРА-М, 1998. С. 720 – 736.

4. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 року / /Міжнародне публічне право. Збірник документів. Т. 1. – М. : БЕК, 1996. С. 470 – 482.

5. Чинне міжнародне право. Т. 1. – М. : Московський незалежний інститут міжнародного права, 2006. С. 42-54, 83 – 91.

6. Міжнародний захист прав і свобод людини. Збірник документів. – М. : Юридична література, 1990. С. 14 – 20, 58-80.

7. Жеребцов А. М. «Міжнародне Гуманітарне право». Курс лекцій. Краснодар. 1998.

8. Права людини та збройні конфлікти: Учеб. для вузов / Под ред. В. А. Карташкіна. М., 2011.

9. Міжнародне публічне право: Учеб. / Под ред. К. А. Бекяшева. 3-тє вид., Доп. М., 2012.

10. Міжнародне право: Учеб. / Под ред. Ю. М. Колосова і ЕС Кривчикова. 2-е вид., Перераб. і доп. М., 2005. 12. Міжнародне право: Учеб. / Под ред. Л. М. Шестакова. М., 2012.