Комплексний підхід у соціально-педагогічній роботі з "дітьми вулиці"

Найчастіше статистика базується на кількості дітей, які пройшли через систему притулків і дитячих приймачів-розподільників. Щорічно через цю систему в Україні проходить порядку 30 тисяч безпритульників [4, с. 13]. Певним орієнтиром може служити загальна чисельність дітей шкільного віку, які не відвідують школи та інші навчальні заклади, названа в телеінтерв'ю екс-міністром освіти і науки В. Кременем – 38 тисяч дітей.

Наскільки ці дані відбивають справжні масштаби проблеми – судити важко. Але ситуація, очевидно, аналогічна російській, де у кожного відомства, яке повинне займатися безпритульниками, своя точка зору. Міністерство освіти і науки нараховує 368 тисяч (стільки дітей офіційно не відвідують школу) ; Міністерство праці і соціальної політики – 1 мільйон; Генпрокуратура – 2 мільйони; Міністерство внутрішніх справ – 2, 5 мільйони [5, с. 9].

Тільки за період з 2002 р. по 2005 р. більш як у два рази збільшилася чисельність дітей, затриманих за бродяжництво і жебрацтво. Кількість бездомних дітей також росте. А от що стосується кількості дітей, які вживають спиртні напої, наркотичні і токсичні речовини, за статистичними даними вона зменшилося, що навряд чи відбиває реальну картину поширення наркоманії і токсикоманії в середовищі вуличних дітей.

Серед вихованців притулків у різні роки від 44 до 64% становлять діти, які займаються бродяжництвом, жебрацтвом. Біля третини вихованців притулків залишають їх самовільно, хоча часто потім їх знову виявляють під час рейдів. Чимало дітей потрапляють до притулків багаторазово, що свідчить про неефективність роботи з дітьми вулиць, тому що залучається безліч фахівців, сил і засобів, але робота ведеться не із причинами, а з наслідками.

Стосовно даної категорії дітей у літературі вживаються різні терміни: «безпритульні діти», «бездомні діти», «діти вулиці». Останнім часом найбільш популярним став термін «діти вулиці». Однак він вживається у вузькому і широкому змісті слова. У широкому змісті слова поняття «діти вулиці» використовується як синонім поняття «безпритульні діти». З цієї точки зору безпритульні діти – це неповнолітні, позбавлені педагогічного нагляду і піклування, які живуть в умовах, що шкідливо діють на їх суспільні прояви і здоров'я. Безпритульними треба вважати не тільки дітей, які втратили батьків (або опікунів) і житло. Якщо батьки (або опікуни) позбавляють дітей їжі, грубо з ними поводяться, спокушають їх на злочини власним прикладом, – діти подібних батьків теж вважаються безпритульними. Таким чином, об'єктом дослідження у роботі виступатимуть діти вулиці в широкому змісті слова.

У вузькому змісті слова поняття «діти вулиці» є синонімом поняття «бездомні діти». За визначенням ЮНІСЕФ дітьми вулиці називаються «діти, які не спілкуються з власними родинами і живуть у тимчасових притулках або не мають взагалі постійного пристановища і щодня ночують будь-де, першочерговими їх потребами є фізичне виживання і пошук житла; діти, які підтримують контакт із родиною, але через бідність, перенаселеність, різні види експлуатації і зловживання щодо них проводять більшу частину дня, а іноді і ночі, на вулиці; діти-вихованці інтернатів і притулків, які з різних причин втекли з них і перебувають на вулиці» [6, с. 7].

Варто відрізняти бездомних дітей і дітей, які вчинили втечу з дому. Для втікача втеча часто є формою протесту, способом привернути увагу сім'ї до себе і своїх проблем. Підліток знає, що сім'я зробить все можливе, щоб повернути його додому, і сам бажає цього повернення.

Бездомні – «це діти і підлітки у віці до 17 років включно, для яких вулиця представляє основне соціальне і економічне середовище і які позбавлені гарантованого доступу до житла. Від інших груп дітей, які проводять значний час на вулиці (членів молодіжних субкультур, підлітків-членів вуличних компаній і т. д.), їх відрізняє необхідність самим знаходити засоби до існування. Тим самим вони фактично втрачають дитячий статус, відповідно до якого дорослі повинні про них піклуватися, і стають більш-менш рівноправними членами неформальних вуличних співтовариств, нарівні з іншими міськими маргіналами» [7, с. 88].

Останні дослідження психологів показали, що існує зовнішня і внутрішня мотивація для втечі дитини з дому. Якщо дитина тікає через соціальну невпорядкованість – має місце зовнішня мотивація. Така дитина припинить втечі, якщо будуть вирішені соціальні проблеми. Однак зовнішня мотивація може перерости у внутрішню, і тоді ми будемо мати справу з так званою драмоманією, подолати яку набагато складніше. Такі діти потребують комплексної допомоги лікарів, психологів і педагогів.

Бездомних дітей у літературі прийнято ділити на чотири основні групи залежно від причин, які породили бродяжництво.

діти зі зруйнованих родин, яких ситуація штовхає на ворожість до навколишніх і приводить до невдач у навчанні.

діти-жертви, які страждають від негативного ставлення з боку батьків-алкоголіків і наркоманів.

діти, які бажають домогтися свого в конфлікті з батьками або зі школою і тікають «заради ефекту».

«дослідники» і шукачі пригод, які незабаром самі повернуться додому [8, с. 144].

Основними причинами, які підштовхють дітей втекти з дому, є побої з боку батьків (30, 82%), пияцтво (28, 3%), на третьому місці йде така причина, як втеча за компанію із друзями (26, 42%). Очевидно, вплив групи однолітків на підлітків дуже сильний і, на жаль,