Концепт рутинізації в феноменологічній та постструктуралістській соціології

Повсякденність стає обʼєктом пізнання феноменологічної соціології, згідно положенням якої світ набуває значення лише в людській свідомості. Феноменологи починають розглядати повсякденну реальність як основу практичної діяльності людських істот, буденного та наукового мислення. Концепт рутинізації ж виникає з метою пояснення механізмів відтворення смислів повсякденності.

У другому розділі – "Гносеологічна роль концепту "рутинізація" в контексті феноменологічної методології вивчення суспільства" – визначена пізнавальна роль та функціональна специфіка концепту "рутинізація" в контексті категоріально-понятійного апарату  феноменологічної соціології П. Бергера й Т. Лукмана та етнометодології Г. Гарфінкеля, розкрито характер зв’язку цього концепту з феноменологічними поняттями "типізації", "хабітуалізації", "соціального запасу знання" та "фонових очікувань", з’ясовано його здатність до пояснення суб’єктної взаємодії в критичних ситуаціях.

У розділі наголошено, що гносеологічна роль концепту "рутинізація" проявляється у започаткованій А. Шюцем феноменологічній соціології. На думку А. Шюца, знання, засноване на попередньому досвіді сприйняття, дане індивіду як типізоване, тобто таке, що несе відкритий горизонт очікуваного досвіду. Людям властиво сприймати об’єкти як типи (які можуть бути розбиті на підтипи), що входять до цілого ряду подібних за тією чи іншою ознакою інших об’єктів. Повсякденну поведінку й мислення характеризують, на думку вченого, дві ознаки: звичність, усталеність, постійність, нормальність сприйняття та типологічна організація повсякденності. На наш погляд, в ідеї типізації проявляється гносеологічна роль концепту "рутинізація", адже саме рутинізація є механізмом закріплення змісту, яким індивіди наділяють феномени повсякденності і який утворює систему типізованих уявлень. У свою чергу, типізація постає механізмом рутинізації досвідного знання, перетворення його на передумову й джерело дії.

У праці "Соціальне конструювання реальності. Трактат з соціології знання" П. Бергер і Т. Лукман показали повсякденну реальність як таку, що конструюється індивідами колективно в їхній смислотворчій діяльності. Зокрема, вони запропонували пояснення того, як відбувається об’єктивація суб’єктивних процесів і смислів, яка, в свою чергу, постає механізмом відтворення повсякденної реальності та суспільного порядку. Саме хабітуалізація соціально очікуваного запасу знання уможливлює перетин суб’єктивних областей значень у світі повсякденного життя, де відбувається безпосередня соціальна взаємодія "тут і зараз". Можна констатувати, що саме в спеціальному понятті хабітуалізації проявляється концепт рутинізації в  соціології знання.

Цікавою спробою привнести методи етнографії в дослідження повсякденного життя стала етнометодологія. Термін "етнометодологія", як пояснює його автор Г. Гарфінкель, привертає дослідницьку увагу до тих методів, якими люди (зазвичай несвідомо) послуговуються в своїй повсякденній взаємодії і які роблять цю взаємодію можливою. Свій дослідницький інтерес етнометодолог зосередив на повсякденних практичних діях людей та їхньому практичному мисленні.

У даному світоглядному дослідницькому контексті непроблемною повсякденну практичну діяльність індивідів роблять так звані фонові очікування. Йдеться про описи членами суспільства структур взаємодій, які "бачаться, але не помічаються", постійно наявні під час взаємодії, але не усвідомлюються. Ці загальновідомі правила не можна безпосередньо спостерігати, їх не можна сформулювати, проте вони впорядковані й раціональні. Соціальні суб’єкти використовують специфічні "етнометоди" для формування й постійної корекції своїх фонових очікувань у неперервному процесі рефлексії актуальної ситуації взаємодії. Саме завдяки "етнометодам" і відбувається рутинізація повсякденності. За їх допомогою інтерпретується й стандартизується поведінка учасників рутинної взаємодії.

Смисли стандартизуються в міжсуб’єктній взаємодії, втрачаючи свою унікальність. Г. Гарфінкель сподівався, що порушення стандартного перебігу взаємодії виявить у чистому вигляді фонові очікування, які лежать в основі актуальної ситуації. Він скористався оригінальним методом руйнування стабільних і впорядкованих повсякденних соціальних ситуацій. Виявилось, що коли їх учасники позбавляються своїх загальновідомих засад, оточення стає "специфічно безглуздим", і людина в такому оточенні втрачає зв’язок з рутиною, на яку вона могла б покластись. Таке безглузде середовище може викликати збентеження, внутрішній конфлікт, загальну стурбованість, психосоціальну ізоляцію в учасників, що, в свою чергу, супроводжується симптомами деперсоналізації. Це підтверджує першорядну важливість фонових очікувань як атрибуту повсякденності.

Фонові очікування тісно пов’язані з "соціальними афектами". Можлива будь-яка реакція на дезорганізацію щоденної взаємодії – заціпеніння, збентеження, гнів. Проте частіше індивід прагне відкоригувати ситуацію,  рутинізувати її, перетворити на раціонально пояснювану. Отже, рутина як результат процесу рутинізації та певна система діючих стандартних фонових очікувань постає явищем бажаним і навіть необхідним для підтримання соціальної взаємодії на мікрорівні.

Виходячи із зазначеного, концепт рутинізації проявляється в ключових поняттях спеціальних феноменологічних теорій, зокрема, в поняттях "типізація", "соціальний запас знання" і "фонові очікування".

Третій розділ – "Концепт "рутинізація" в постструктуралістській соціології" – висвітлює онтологічну та гносеологічну специфіку постструктуралістської методології, розкриває евристичну роль концепту "рутинізація" в теорії подвійного структурування реальності П. Бурдьє, окреслює зміст концепту "рутинізація" в теорії структурації Е. Гіденса.

Особливістю постструктуралістської точки зору на соціальну реальність є її інтерпретація як фрагментованої й слабко інтегрованої. Будь-яке цілісне утворення в соціальній сфері розглядається постструктуралістами як штучно сформоване за допомогою дискурсу, оскільки, на їх переконання, будь-яка впорядкованість фрагментів соціуму є наслідком або їхнього опису, або цілеспрямованої дії певних сил. Таким чином, проблематизуються й опиняються в центрі уваги соціолога не виключення з повсякденної рутини соціальної взаємодії, а сама її типовість і звичність. Соціальна структура постає мережею індивідуальних практик, які формуються й рутинізуються згідно прийнятим уявленням про діяльність типових суспільних акторів.

Уконтексті ідей Ж. Дерріда й М. Фуко концепт рутинізації постає механізмом постійної підтримки й відтворення структури, грою навколо уявного центру, що