Конституція. Конституційна реформа

Ці явища супроводжують людство протягом усього його цивілізаційного шляху розвитку, вони ускладнюються паралельно з соціальним прогресом, наповнюючи в різні історичні періоди праворозуміння якісно новим змістом, формуючи конкретно-історичну правову парадигму. В цьому сенсі історичний вимір права, правового порядку в суспільстві становить, певну таємничу єдність, в якій минуле і майбутнє живуть в теперішньому і яка складає в суспільстві те невидиме ядро, з котрого черпається його життєдайна сила». Певною мірою майбутній, теперішній і минулий правовий розвиток людства, прогрес у праві мають одну долю, але не стільки у розумінні її як чогось єдиного та монолітного, скільки у розумінні того, що вона складається як із загального, так і особливого минулих, теперішніх і майбутніх часів різних співтовариств, в яких живе і розвивається людина, та різних правових систем, що створені цими співтовариствами. Що ж до загальних характеристик світового правового розвитку, справжнього прогресу у праві, то до них, зокрема, можна віднести невпинне тяжіння юридичних норм до правових принципів і ідей, подібних, хоч і не тотожних, до моральних вимог, наростання гуманістичного змісту права. «Незважаючи на усі коливання і зигзаги прогресу, – писав В. Соловйов, – все ж таки залишається безсумнівним, що рівнодіюча історії йде від людожерства до людинолюбства, від свавілля до справедливості і від ворожого роз'єднання окремих людських груп до загальної солідарності» . Відповідно відбувається поступове зростання якості гуманізму і у праві. Під цим розуміється формування найважливішого атрибуту існуючих цивілізацій, за допомогою якого забезпечується захист автономної особистості, утверджуються громадянський мир і злагода у суспільстві, запроваджуються у життя ідеї справедливості, свободи, мудрості і реалізму.

Сучасну вітчизняну правову парадигму необхідно не тільки теоретично і методологічно окреслити, сформулювати, а й виробити механізм її впливу на реальні процеси законотворення і законозастосування, на формування такої організації суспільного і державного устрою, яка б, грунтуючись на принципі балансу взаємодії і розмежування публічно-правових і приватно-правових засад соціально-економічного порядку, сприяла б досягненню рівноваги між економічною ефективністю суспільного виробництва і соціальною справедливістю розподілу його результатів – матеріальних і духовних благ.

Методологічні підходи до вивчення зарубіжного досвіду економіко-правового розвитку. Теоретичні і методологічні засади вітчизняної правової парадигми повинні сприяти не лише дослідженню національних особливостей розвитку правової системи, а й конструктивно критичному вивченню і практичному використанню світового досвіду правового суспільного прогресу, проте тільки в історично і логічно виправданій для нашого суспільства схемі розвитку суспільних відносин. Без глибокого усвідомлення процесів, що відбуваються в економічному і правовому розвитку у світі, сьогодні неможлива ефективна практика законотворення і застосування законів у різних сферах життєдіяльності українського суспільства, неможливо зрозуміти закономірності і перспективи власного національного економічного і правового прогресу, неможливе його наукове прогнозування. Зокрема, різноманітний зарубіжний досвід становлення і функціонування змішаної економіки, її правового порядку може бути використаний вітчизняними законодавцями у процесі законотворення як моделі певних законодавчих актів або правових технологій. З цієї точки зору інтерес становить, передусім, вивчення законодавства, що обслуговує розвинуту ринкову економіку країн політичної демократії, де цивільні кодекси як кодекси приватного права існують без особливих великих змін десятиріччями (наприклад, Кодекс Наполеона існує з 1804 року, а німецьке Цивільне Уложення – з 1871 року).

Однак важливо враховувати, що на конкретні історичні національні і зарубіжні економічні та юридичні факти, події, інституції тощо необхідно дивитися лише як на можливі аналоги, варіанти рішень певних суспільних проблем, які вже тією чи іншою мірою колись і десь реалізовані. Правові поняття, які застосовуються в юридичній науці та практиці, такі ж мінливі за своєю суттю і змістом, як рухливі, динамічні самі життєві процеси. Право завжди відбиває національні історичні традиції і суспільні умови сучасної для нього епохи. Не випадково через певні історичні інтервали, коли в суспільстві відбуваються якісні зміни в реальних матеріальних і духовних відносинах, в середовищі науковців повторюються на якісно іншому рівні дискусії щодо розуміння права. Тому, як видається, некоректно з наукової точки зору і навіть небезпечно з прагматичної «модернізувати» світову історію економічного і правового суспільного розвитку та робити висновки щодо подій далекого минулого на підставі поглядів кінця XX ст., сучасних уявлень про добро і зло, економічну ефективність і соціальну справедливість тощо. Водночас некоректно і сліпо переносити на сучасний національний грунт старий і чужий економічний і правовий досвід та знання, не визначившись з особливостями конкретно-історичного стану нашого суспільства, навіть не усвідомивши його недалеке минуле – і добре, і зле. В цьому розумінні можна стверджувати, що правий був Гегель, коли писав:

«... Досвід та історія вчать, що народи та уряди ніколи нічому не навчилися з історії і не діяли згідно із повчаннями, які можна було б дістати з неї. В кожну епоху виникають такі особливі обставини, кожна епоха являє собою настільки індивідуальний стан, що в цю епоху необхідно і можливо приймати лише такі рішення, які випливають з саме цього стану... Бліді спогади минулого не мають ніякої