Критерії і механізми забезпечення міжнародно-політичних інтересів США в нестаціонарній системі міжнародних відносин

Концептуальне забезпечення національних інтересів США постібполярної епохи будувалося на створених у попередні часи базових теоретичних моделях, в основі яких – реалізація глобалістських зовнішньополітичних орієнтирів з метою захисту ліберальних суспільно-політичних цінностей. Керуючись таким узагальненням, американська політична наука у переважній більшості відстоювала доцільність їх активного поширення і навіть нав’язування як тенденції, що базувалась на ідеалізації положення про універсальність лібералізму для світового розвитку після перемоги західної цивілізації у протистоянні з комунізмом. Як наслідок сталості мислення, основаного на всемогутності лібералізму та демократії євро-американського зразка, постали найбільш принципові фактори дестабілізації міжнародної системи. В умовах жорстких спроб США зберегти і розвинути свій гегемонізм, започаткований перемогою у холодній війні, відповідні концептуальні напрацювання втрачали в авторитеті. Але поява актуалізованих розробок мала місце на тлі мобілізації зусиль американської держави на боротьбу з міжнародним тероризмом, що супроводжувалася кристалізацією безпекового чинника зовнішньої політики США у вирішальний.

Зазначене знайшло найбільш виразних форм у зовнішньополітичній діяльності 42-го президента США відповідно до безпекових стратегій, задекларованих у відповідних документах («Стратегіях національної безпеки») 2002 і 2006 рр. Серед головних ідей цих документів – право Сполучених Штатів як країни безпрецедентних можливостей на керівництво світовими процесами; готовність на застосування будь-яких (включно із силовими превентивними заходами) дій для запобігання загроз американській і міжнародній безпеці; поділ світу на полюси за ознакою суспільних цінностей із виокремленням низки держав у категорію небезпечних та таких, що вимагають стримування і покарання; силове нав’язування моделей суспільного розвитку там, де не сприймається ліберально-демократична домінанта; обов’язковість входження нових розвинутих держав до західного співтовариства демократій або ж, щонайменше, впровадження ними євро-американських засад у політику; збереження і подальше розширення НАТО на схід за рахунок колишніх радянських республік; окреслення критеріїв суспільного розвитку та оцінки політичних систем в інших державах із оцінюванням відповідності політики існуючих там режимів інтересам відповідних народів.

Такі підходи у сукупності з ігноруванням владою у Вашингтоні наукових рекомендацій, врешті, далися взнаки у зростанні суперечностей реалізації зовнішньополітичних орієнтирів, а також несподіваній появі претендентів на створення полюсів протистояння американському гегемонізмові у сфері ідей і політики. Базовим наслідком стала відсутність консолідованої міжнародної системи, її розмитість та хаотичність, що дозволяє нам стверджувати про нестаціонарність.

Інституційні та регулятивно-управлінські механізми забезпечення міжнародно-політичних стратегій США у нестаціонарній системі міжнародних відносин постійно модернізуються і розширюються у контексті поступового покладання безпекової складової в основу зовнішньої політики. За очевидної впевненості державно-політичного істеблішменту США у своїй тотальній перемозі в холодній війні відбулося фактичне зрощення позицій всіх гілок влади на засадах неперевершених можливостей реалізувати проект світу по-американськи. Така монолітність вела до подальшого виокремлення ролі президента в системі опрацювання зовнішньополітичних рішень, послаблення фундаментальних засад демократії, якими передбачалися серйозні і дуже значимі функції конгресу.

Усвідомлення згубності повного перекладення на президента зовнішньополітичних і безпекових рішень відбулося на тлі кризи в Іраку, що спонукало зміни у законодавчому забезпеченні функціональних повноважень окремих підрозділів зовнішньополітичного механізму і водночас активізації дій конгресу, спрямованих на посилення контролю першої особи в державі. Однак переважна більшість рішень про повноваження у сфері зовнішньої політики 1990-х – початку 2000-х рр. завершувалася формальними доповненнями у цій сфері без суттєвої зміни принципів діяльності. Тож, збережена вирішальна роль президента у зовнішній політиці і дипломатії, здійснені зміни не привели до справді базової актуалізації управління зовнішньою політикою, яка залишається підконтрольною президентові, і так буде до часу, поки не визріє розуміння в необхідності внесення належної поправки в конституцію США.

Вкрай високе значення у зовнішній політиці США досліджуваного періоду постійно відводиться ННД пострадянського простору, хоча формулювання американського національного інтересу у даному відношенні кожного разу пов’язувалося з позицією діючої адміністрації США. Безпековий вимір безумовно був домінуючою константою. Однак, якщо одразу після розпаду СРСР буквально всі складові американської політики спрямовувалися на недопущення появи нових ядерних потуг на теренах його колишніх неросійських республік, то від початку 2006 р – йдеться про протидію спробам підпорядкування європейських союзників США Росії внаслідок залежності від поставок енергоресурсів, а на середину 2008 р – про стримування російських амбіцій на регіональне домінування 

Контртенденція в політиці РФ, яка бачиться у спробі розколу євроатлантичної спільноти, посилює кризову перспективу в російсько-американських відносинах, що буквально диктує державам СНД здійснювати остаточний вибір форм і механізмів забезпечення національної безпеки. Втрачає будь-яку перспективу так звана багатовекторність, а шанс на її реалізацію можна зв’язувати тільки з членством в Євросоюзі, яке зменшує критичну