Культурологія як наукова дисципліна та її категорії. сутність культури та її генеза

Одним із істотних моментів культурної історії людства є потреби, які, на відміну від потреб тварин, здатні зростати. Зростання потреб і було тим першим історичним актом, що визначив усю суперечливу культурну історію людства.

Одвічно людина й людство не мали інших потреб, окрім тих, які започаткувала в нас природа. Це насамперед потреба самозбереження роду "людина" та окремого індивіда. Але, щоб зберегти себе як вид у природі, людина свої вітальні (життєві) потреби може задовольнити лише способами, принципово відмінними від тих, за допомогою котрих зберігають себе тварини. Для людини в природі потрібна особлива їжа, житло, одяг. Тому перший культурно-історичний акт був спрямований на виробництво засобів, необхідних для задоволення цих потреб, – на виробництво власне матеріального життя або другої природи.

Отже, акти людської діяльності слугували задоволенню природних потреб людського суспільства, хоча в цілому здійснювались у формі культурної творчості окремих індивідів, що реалізувалась у постійно здійснюваних актах спілкування людей один з одним.

Культурна творчість людей, таким чином, проявляється відразу як подвійне відношення – природного і суспільного.

Природне відношення підказала людській діяльності сама природа, Воно полягає в тому, що людині потрібно розв’язати питання, що їй робити, щоб вижити в природі.

Суспільне життя народжувалось у процесі спілкування індивідуумів і зводилося до того, щоб загальними зусиллями визначити, як здійснити ту чи іншу діяльність. Відповісти на це питання індивід мав сам, бо природа з приводу цього нічого не підказувала.

Таким чином, саме суспільна потреба в праці та індивідуальна потреба в спілкуванні зумовили початок культурної історії людства й органічно поєднали людські індивідууми в суспільне ціле. Саме в цьому полягає філософський сенс культури. Потреба в праці та спілкуванні – це потреба культурної історії людства, пов'язаної з появою повсякденного завдання, викликаного необхідністю й можливістю самому вибирати свій спосіб життя, створювати самого себе і власний світ культури – державу, мораль, право, науку, мистецтво, створювати уявлення про добро й справедливість, совість та честь, які народжувались лише в процесі спілкування.

ІІ. Етап становлення знань про культуру в межах інших суспільних наук. Становлення культурології як специфічної сфери гуманітарного знання сягає Нового часу і пов'язується із філософськими концепціями Джакомо Віко, Йоганна Гердера та Георга Гегеля. В цей час оформляються перші культурологічні парадигми, чітко виділяється й усвідомлюється розрізнення „природного” і „цивілізаційного”, „культурного”.

Розглядаючи цей період як час становлення культурологічних концепцій та парадигм, відомий історик науки і філософії Т. Кун (1922-1996) звертав увагу на те, що будь-яка наука насамперед соціальна, завжди задіяна в ціннісний контекст конкретно-історичного періоду, який потрібно враховувати при вивченні досягнень тих або інших наукових шкіл.

Своєрідним відліком часу в становленні культурології вважають праці Й. Гердера (1744-1803), передусім його „Ідеї до філософії людства", а також праці І. Канта (1724—1804), у яких проблема свободи розглядається крізь призму культури. Ідеї цих мислителів стали фундаментом тієї парадигми, в межах котрої культура постає позаприродною, особливим штучним світом, що включає все багатоманіття видів, способів та наслідків людської діяльності. На цій основі вже в XIX ст. сформувались і виникли уявлення про культуру як складну цілісність матеріальних й ідеальних артефактів.

ІІІ. Культурологія як самостійна наука. Специфіку культурології як самостійної науки в комплексі суспільних наук на початку XX ст. убачали в її інтегративному характері: культурологія розглядалась як міждисциплінарна наука, орієнтована на поєднання найрізноманітніших знань про культуру з метою отримання повної картини буття та діяльності людини й суспільства, як цілісних феноменів. Помилкою такого підходу до визначення культурології як науки є ототожнення будь-яких знань про культуру з культурологією. Об'єктом культурології дійсно є культура, але самостійна наука відрізняється від усіх інших наук своїм предметом, а в цьому випадку культура постає одночасно й предметом культурології.

Отже, культурологія є самостійною, автономною наукою про культуру в усіх її формах та проявах. 

Особливості й труднощі становлення культурології як науки спричинені її багатоплановістю, адже вона – багатовимірний феномен. Відомо багато визначень культурології. Щоб дати найбільш ґрунтовне, слід мати на увазі, що культурологія – це комплекс дисциплін, котрі вивчають культуру по історичній вертикалі її розвитку, соціальному функціонуванню; по-друге, культурологія – це сукупність дисциплін, що вивчають культуру і намагаються осягнути її як цілісне явище з урахуванням надбань супутніх дисциплін, а також з позиції національних, регіональних особливостей у їх історичному розвитку; по-третє, культурологія – це самостійна наукова дисципліна в системі соціально-гуманітарних знань.

Отже, культурологія ( лат. cultura + грецьк. logos) – гуманітарна наука, котра  вивчає культуру як цілісність, її закономірності розвитку і функціонування, структуру і динаміку, взаємозв”язки і взаємодії з іншими сферами матеріального й духовного життя.  

Серед основних завдань культурології можна виділити такі:

• аналіз культури як системи культурних феноменів;
• виявлення ментального змісту культури;
• дослідження різних типів культур;
• вивчення проблем соціокультурної динаміки;
• вивчення культурних кодів та комунікацій.

Про предмет культурології в системі наукового знання у світі й вітчизняній науковій думці поки що не склалося єдиної думки. Оскільки зарубіжна наукова думка трактує поняття культури переважно в науковому, а саме соціально-етнографічному розумінні, то прямої аналогії вітчизняним дослідникам-культурологам не існує, бо вітчизняна наукова традиція пов’язує поняття «культура» перш за все з