Культурологія як наукова дисципліна та її категорії. сутність культури та її генеза

В основі суспільних відносин лежить раціональний обмін, вони мають речову природу й можуть існувати між розділеними та чужими один одному людьми, колективами, державами. Тут домінують раціоналізм і холодний розрахунок.

Якщо поняття „культура” складне на науковому рівні та добре окреслюється іншими поняттями на буденному рівні, то поняття „цивілізація” на тому й іншому рівнях є найбільш неоднозначним. Звичними для нас стали поняття: „цивілізація майя, інків, ацтеків”, „антична”, „візантійська”, „західна”.

Цивілізація (від лат. civilis – громадянський, державний) – це: 

• форма існування істот, наділених розумом;
• синонім культури, сукупність духовних і матеріальних досягнень суспільства;
• ступінь розвитку матеріальної та духовної культури;
• процес становлення громадянського суспільства;
• порівняно самостійне соціально-історичне утворення, локалізоване в просторі й часі, що може мати ієрархічні рівні.

Спочатку термін використовувався для позначення епохи, якій передували дикунство і варварство. На побутовому рівні під терміном „цивілізація” розуміють найвищий ступінь у розвитку певної спільноти.

Розмежовуючи поняття „культура” та „цивілізація”, можна виявити деякі характерні для них риси:

• культура є внутрішнім надбанням людини, що розкриває міру її духовного багатства. Цивілізація являє собою зовнішній по відношенню до людини світ;
• культура тісно пов'язана з расовою і національною специфікою людських груп. У цивілізації переважають загальнолюдські глобальні масштаби;
• культура передбачає наявність у ній релігії, без якої неможлива духовність – рушійна сила будь-якої культури; цивілізація ж – безрелігійна.

Щодо цього російський філософ Микола Бердяєв писав: „Культура має душу, цивілізація – тільки методи і способи... Будь-яка культура неминуче переходить у цивілізацію. Цивілізація є доля, рок культури. Цивілізація ж завершується смертю, вона вже є початком смерті, виснаження творчих сил культури... Цивілізація є прагнення до світової могутності, до перебудови поверхні земної кулі. Культура – національна, цивілізація – інтернаціональна”.

Відмова від бінарної формули „цивілізація – культура” відбулася лише в XX ст., після Другої світової війни, що стала завершальним етапом розпаду Британської імперії – останнього втілення класичної французької формули цивілізації. В кінцевій формі теза про те, що цивілізація визначається культурою, належить французькому історику Ф. Броделю: „Цивілізація – це зібрання культурних характеристик і феноменів”.

Унаслідок швидкого поширення процесу технізації та переоцінки системи цінностей, що поширювалися в культурі, європейська цивілізація стала набувати техногенного характеру. Так, на думку видатного американського футуролога Е. Тоффлера, найбільш характерними рисами соціокультурних універсалій західноєвропейської культури, які лежать в основі техногенної цивілізації, є:

• діяльність людини, спрямована на вдосконалення предметів і речей, а не самої людини;
• людина – активно діюча особистість у перебудові світу;
• швидка зміна предметного світу, що привела до змін способу життя, динаміки соціальних зв'язків та їх впливу на співвідношення традиційності й інновацій у культурному і цивілізаційному розвиткові;
• домінування наукової раціональності, пуританської етики;
• орієнтація на автономність особистості, її прав, свобод;
• особливе розуміння влади, сили, її характеру та природи;
• особливе уявлення про природу як про поле для прикладання сил людини.

Відбувається всебічна глобалізація, інтенсивна міграція населення планети, стрімкий розвиток засобів масової комунікації (зокрема, мережі Іnternet, супутникових систем телебачення, мобільного зв'язку). В той же час у міру глобалізації стають усе більш помітними ознаки протилежної тенденції – боротьба за збереження унікальності національних культур, антиглобалістські рухи.

Регіональні культури – це культурні спільноти, які утворюються у відповідному географічному ареалі й протягом тривалого історичного часу зберігають свою специфіку. Поняття „регіональна культура” може розглядатися на двох рівнях, а саме: в масштабах планети (наприклад, культура Латинської Америки, культура західноєвропейського регіону) та на рівні окремих територіальних одиниць держави (культура Західної та Східної України).

Кожне окреме суспільство створює протягом свого розвитку власну національну культуру – суперкультуру (або домінуючу культуру). Основними її ознаками є спільна мова, домінуюча релігія, традиції, звичаї, що передаються з покоління в покоління, народна культура тощо. Прикладом національних культур можуть слугувати українська культура, російська культура, французька культура, німецька культура тощо.

У межах великих культурних форм існують специфічні культурні форми: субкультура і контркультура; елітарна культура, народна культура і масова культура, сільська та міська культури.

У специфічних культурних формах розв’язується завдання збереження, відтворення і примноження соціальної інформації. Виховання й навчання, звичаї й традиції, міфи й сказання, бібліотеки й музеї – це культурні форми, в яких здійснюються збереження та передача майбутнім поколінням людей досвіду попередніх поколінь.

Диференціація суспільства, соціальна розрізненість в умовах існування людей приводять до виникнення субкультур, що являють собою культурні форми життя окремих прошарків населення, класів, соціальних груп. Так, у європейських країнах в епоху середньовіччя розрізняють чотири субкультури: „культура храму і монастиря”, „культура замку і палацу”, „культура села і хутора”, „культура середньовічного міста”. У сучасному світі це явище особливо характерне для поліетнічних, федеративних, багатоконфесійних країн.

Субкультура (від лат. sub – під) – це цілісна культура відповідної соціальної групи в середині "великої національної культури", що складається із стійких норм, ритуалів, особливостей зовнішнього вигляду, мови, художньої творчості, які значно відрізняються від домінуючих у суспільстві.

Субкультура є характерною для певних соціальних, демографічних, етнічних груп. У сучасному світі розрізняють такі субкультури:

• регіональні (зумовлені певними відмінностями між окремими регіонами країни);
• професійні (зумовлені наявністю в суспільстві різних за соціальним статусом груп, що визначає їх соціальні ролі);
• етнолінгвістичні (пов'язані з мовними, етнічними особливостями соціальних груп);
• релігійні (що створюються у випадку, якщо релігійні норми стають