Культурологія як наукова дисципліна та її категорії. сутність культури та її генеза

Уходження до тієї чи іншої культурної форми якоюсь мірою впливає на мислення і поведінку її носіїв – формуються відповідні норми ставлення до "своїх" та "чужих", групова солідарність, ієрархія за рівнем досягнень, традиції, ритуали тощо.

 

Походження культури визначає сутність процесу культурогенезу. Культура реалізується через соціально успадковану поведінку, має небіологічну або надбіологічну природу. Згідно з концепцією В.Розіна, екстремальні умови виживання протолюдини стимулювали ситуацію парадоксальної поведінки, в якій істота порушувала інстинктивно-біологічну програму, закладену на генетичному рівні. Ця поведінка примушувала її діяти відповідно до знаків (а не сигналів), які означали певну ситуацію і вимагали певних дій. Це суттєво прискорювало процес передавання й закріплення інформації вже не на генетичному рівні, а на рівні комунікації (спілкування). Саме так формувалися знаки природної мови (слова). Чим більше сигналів перетворювалося на знаки, тим ефективнішою ставала поведінка первісної людини. Ситуації, дії, предмети, які не набували означення, переставали існувати для спільності взагалі. Відповідно виживали лише ті істоти, котрі починали орієнтуватися не на сигнали та події, а на знаки, тобто адаптовані до ситуації комунікації. Таким чином, у культурі головним є семіотичний процес (комунікація, означення, форми знакової поведінки). Саме він забезпечує відтворення ефективних типів поведінки, діяльності, життя.

Культурогенез – це процес зародження матеріальної й духовної культури людства, що відбувався у тісному зв’язку із становленням і розвитком знарядь праці та матеріально-технічною діяльністю, згідно із соціальними закономірностями.

У культурології поширені три провідні концепції культурогенезу: трудова, ігрова та психоаналітична (фрейдівська).

Трудова концепція культурогенезу була обґрунтована засновниками марксизму – Карлом Марксом і Фрідріхом Енгельсом. Ця концепція пов’язує виникнення й розвиток людської культури  в основному з працею та застовуванням знарядь праці, що і створило, на думку апологетів цієї теорії, суспільні форми життєдіяльності тйкультури.

Для ігрової концепції культурогенезу характерний погляд на культуру як на принципово і тотально ігровий феномен. Найбільш визначні адепти цієї теорії – нідерландський учений Йоган Гейзінга, німець Ганс-Георг Гадамер. На думку Гейзінги, культура виникає у формі гри. При цьому поняття гри у нього не обмежується суто побутовим значенням цього слова. Йдеться про вищі форми гри, тобто про ігри соціальні, в котрих можна побачити такі форми суто ігрової діяльності, як змагання й перегони, вистави й видовища, турніри, процесії, маскаради, карнавали тощо. Гейзінга переконаний, що саме через гру людська спільнота підноситься до надбіологічних форм життя.

Значне місце відведено грі в трактуванні культури німецьким феноменологом Е. Фінком. Щоправда, він не надає їй такого принципово виключного значення, як попередні науковці, а відносить до одного з п'яти основних феноменів, що визначають, на його думку, людське життя. Серед цих феноменів, крім гри, Фінк називає також смерть, труд, панування та любов. Проте він також поділяє думку, що гра формує культуру, охоплює і визначає всі аспекти людського життя та навіть визначає розуміння людиною буття. На відміну від Гейзінги й Гадамера, цей дослідник досить чітко відмежовує специфічно людські форми гри від поняття гри, що його, на думку Фінка, можна застосувати відносно поведінки і діяльності тварини чи навіть Бога.

У тому чи іншому культурологічному плані проблематику ігрових аспектів культури порушували також Ф. де Соссюр, Л. Вітгенштейн, X. Ортега-і-Гассет, Р. Кайюа, Ж. Дерріда та інші. Варто згадати тут і про творчість лауреата Нобелівської премії всесвітньо відомого швейцарського письменника Г. Гессе, який у своєму романі „Гра в бісер” у досконалій художньо-естетичній формі також актуалізує культурологічно-філософську проблематику гри.

Ще одним широковідомим у наукових культурологічних колах варіантом пояснення суті й процесу становлення культури стала психоаналітична концепція культурогенезу, заснована австрійським психіатром і психологом Зигмундом Фрейдом. Вона ґрунтується на ідеї психологічної обумовленості культуротворчості людства Слід сказати, що концепція Фрейда, яку він оприлюднив наприкінці XIX ст., була повною протилежністю досить поширеним у Новий час поглядам на людину як на розумну істоту, котра усвідомлює свою поведінку. Фрейд першим почав описувати людську психіку як простір непримиренних конфліктів між інстинктом, розумом та свідомістю. Причому джерела цих конфліктів він бачив у неусвідомлюваних (передусім сексуальних і агресивних) спонуканнях, спрямованих на задоволення потреб. Своє розуміння культури 3. Фрейд також пов'язує з поняттям потреб: „Людська культура... охоплює, по-перше, всі нагромаджені людьми знання і