Культурологія як наукова дисципліна та її категорії. сутність культури та її генеза

Ціннісні орієнтації та моделі поведінки, які не тільки відрізняються від домінуючих, а й знаходяться в конфронтації, протистоянні із суперкультурою і субкультурами, називають контркультурами.

Термін “контркультура” був уведений у науковий обіг у 1972 р. американським соціологом Теодором Розсаком, який розумів під ним сукупність різноманітних духовних віянь, спрямованих проти пануючої культури.

Поява терміна була пов’язана з молодіжними рухами 60-их-70-их роках ХХ ст. – хіпі, бітників та інших студентських радикальних угруповань. Їх характерними рисами була опозиція офіціозу, заперечення загальновизнаних норм і цінностей. Урешті-решт, контркультура як форма духовного протесту  молоді проти ідеалів споживацького суспільства знаменувала собою відверту відмову від стандартів і стереотипів масової культури. Її характерною ознакою було негативне ставлення до існуючої буржуазної культури.

Несприйняття буржуазних цінностей з найбільшою силою проявилось у студентських виступах у Парижі навесні 1968 р. Незадоволення студентів викликала зарегламентована система вищої освіти. Крім того, молодь прагнула більшої свободи стосунків. Студенти прагнули говорити про все відверто. Особливо це стосувалося сексу. Були висунуті гасла: „Заборонити заборони!”, „Займатися коханням, а не війною!” тощо. Критикували студенти і капіталізм як «суспільство однакових можливостей». Протягом півтора місяця студентські заворушення охопили Сорбонну, яка стала центром руху. Втручання поліції спровокувало студентські барикади. Разом з тим, поміркованість та відповідальність по обидва боки барикад допомогли уникнути кривавих сутичок. Події весни 1968 р. у Франції ввійшли в історію як найбільший бунт молоді ХХ століття в розвинутій капіталістичній країні.

Відтоді, культурологія й оперує поняттям „контркультура”. Отже, контркультура (від лат. сопtrа – проти) – це соціокультурні настанови, що протистоять фундаментальним принципам домінуючої культури.

Найбільш яскравими прикладами контркультури є кримінальні субкультури (наприклад, мафіозні структури), нацистські угруповання, підпільні релігійні, тоталітарні секти (наприклад, "Біле братство"), субкультура хіпі 60-их років XX ст. у США та підлітково-молодіжна субкультура (рокери, байкери й ін.), які ламають традиційні механізми соціалізації і намагаються створити специфічний спосіб життя та культивувати свою відокремленість.

Контркультурні рухи завжди розбуркували суспільство, були своєрідним ферментом, що спричинив заворушення у настійливому соціокультурному середовищі, а це в свою чергу приводило до виникнення нових ідеалів, що оновлювали суспільство в цілому. В цьому сенсі контркультура – необхідний елемент будь-якої культури.

У XX та XXI ст. контркультурні рухи набули масовості, адже велика кількість людей виявляла незадоволеність базовими цінностями сучасної культури: знищенням природи, стандартизацією виховання й освіти, маніпулюванням свідомістю людей засобами масової інформації тощо.

Розглядаючи структуру суперкультури, необхідно виділити і такі її елементи, як елітарна культура,  народна культура та масова культура.

Елітарна культура створюється і використовується привілейованою частиною суспільства – елітою (від. фр. еlііе – краще, відбірне, вибране) або на її замовлення професійними творцями.

Еліта – це найбільш спроможна до духовної діяльності частина суспільства. До високої культури належать образотворче мистецтво, класична музика і література. Вона важкодоступна для розуміння непідготовленою людиною. Коло споживачів високої культури – це високоосвічена частина суспільства (критики, літературознавці, театрали, художники, письменники, музиканти). Це коло розширюється, коли рівень освіти населення зростає. Різновидами елітарної культури вважається світське мистецтво й салонна музика. Формулою елітарної культури є „мистецтво для мистецтва” та практика „чистого мистецтва”.

Відносне розшарування культури на „культуру для всіх” і „культуру для обраних” існувало завжди. Навіть у первісні часи шамани й жерці складали культурну еліту, володіючи особливими пізнаннями, які виходили за межі загальноплемінної культури. З появою писемності виник розподіл на елітарну культуру "грамотних" людей і фольклорну (народну, етнічну культуру). У XX ст. цей розподіл набув форм елітарної й масової культур.

Елітарна культура зорієнтована, на думку її творців, на сприйняття елітою як кращою частиною суспільства, яка має особливу сприйнятливість. Це форма культури, що включає образотворчі види мистецтва, літературу, музику і призначена для вищих прошарків суспільства.

Інформація, що міститься в сучасних наукових виданнях, і зміст сучасного мистецтва, важкі для сприйняття і потребують для свого розуміння певних зусиль і відповідного рівня знань.

Не маючи ніяких знань у галузі історії мистецтва, естетики, літературознавства, культурології тощо, важко повною мірою оцінити шедеври літератури (наприклад творчість Дж. Джойса, Х.Л. Боргеса, О. Хакслі та поетів-символістів); музики – твори І. Стравінського, Г. Малера, А. Шнітке. К. Дебюсі; живопису – кубізм, абстракціонізм, сюрреалізм; кіно –фільми А. Тарковського, О. Сакурова. Висока культура стала спеціалізованою. Час енциклопедично освічених універсалів, які відчувають себе як удома в усіх сферах культури, минув. У кожній сфері культури тепер є своя, порівняно нечисленна, еліта.

Народна культура включає в себе два види – популярну і фольклорну (колядні свята, український вертеп тощо) культури. Тому в народній культурі можна виділити два рівні – високий (пов'язаний із фольклором, що включає народні оповіді, казки, епос, старовинні танці, котрі нині існують як історична спадщина, що поповнюється міським фольклором) та знижений (обмежений поп-культурою). Автори фольклорних творів зазвичай невідомі. Анонімність авторів не дозволяє віднести ці твори до елітарної культури. На відміну від елітарного мистецтва, функціонування народної культури невід'ємне від праці й побуту людей. За формою виконання елементи культури можуть бути індивідуальними (розповіді, легенди), груповими (виконання пісні чи танцю), масовими (карнавальна хода). Аудиторії народної культури в індустріальному суспільстві – більшість суспільства.