Культурологія як наукова дисципліна та її категорії. сутність культури та її генеза

Про що це свідчить? Про те, що поділ культури на матеріальну і духовну відносний. По-перше, вони не існують цілком відірвано одна від одної, а становлять єдину систему культури як її складові частини. По-друге, цінності  матеріальної  культури завжди містять у собі певний елемент духовної культури через їх художнє оформлення (наприклад, житло, одяг, речі домашнього вжитку тощо). В свою чергу цінності духовної культури базуються на матеріальній основі (кіно, книги, художні картини, телебачення тощо). По-третє, сучасна цивілізація визначила досить стійку тенденцію в розвитку культури – інтеграцію її складових частин. З одного боку, швидко розвивається і збагачується матеріальна сторона духовної культури – преса, радіо, телебачення, кіно, комп’ютерна та інша сучасна техніка, що використовується у цих видах мистецтва. З іншого – спостерігається все більше насичення виробів матеріальної культури духовними цінностями (наприклад, сучасні автомобілі, побутові речі, житло й ін.). 

Деякі культурологи виділяють в окрему структурну частину художню культуру (мистецтво). З погляду вивчення специфіки художньої культури як наслідку художньо-образної діяльності людини і такої ж практики людства взагалі доцільність цього виокремлення цілком обґрунтована.

Є й інші підходи до питання про структуру культури – за її функціями в суспільстві, організаційними формами існування (держава, церква, школа), за рівнями (особистісний та суспільний) тощо.

Основні культурні форми 

Термін „культурна форма" використовується в культурологічній літературі по-різному, залежно від контексту. З інформаційно-семіотичної  (інформаційно-знакової) точки зору форми культури – це форми, в яких існує, зберігається і розвивається інформаційно-знаковий зміст суспільного життя. Вони виступають як засоби, за допомогою яких визначаються умови, необхідні для задоволення й розвитку людських потреб та здійснюється "програмне забезпечення" життєдіяльності. Культурні форми досить різноманітні й численні. Розглядаючи культурні форми у масштабі всього людства, можна виділити такі порівняно автономні їх різновиди:

• національні культури (наприклад, українська, німецька, французька культури);
• регіональні культури (наприклад, культура Закарпаття, культура Полісся, культура народів Поволжя, культура Уєльсу);
• цивілізації (наприклад, давньоєгипетська цивілізація, антична цивілізація, європейська цивілізація, арабо-мусульманська цивілізація)

Усередині них історично утворюються різноманітні культурні форми меншого „рангу”, які займають окремі підгалузі їх простору. Так, у складі національних культур зберігається така „підгалузь”, як етнічна культура.

У різних народів у різні історичні періоди їх існування складалися різні культурні форми, в котрих люди знаходили засоби для задоволення своїх потреб. До них належать релігійні уявлення й обряди, філософія, мистецтво, спортивні ігри тощо. Окремі з них не виходять за межі вузької племінної та етнічної спільності (форми побуту, місцеві обряди і звичаї, святкові ритуали), інші стають формами загальнолюдської культури (філософія, наука, мистецтва).

Поняття цивілізації вперше було використано стосовно історичного періоду, що прийшов на зміну варварству (первісному суспільству). Як зазначали С. Аверінцев і Г. Бонгард-Левін, „стародавні цивілізації – це цивілізації, котрі являють собою окрему цілісність, яка протистояла тому, що цивілізацією ще не є, – докласовому і додержавному, доміському і догромадянському, нарешті, що дуже важливо, дописемному стану суспільства й культури”.

Культура і цивілізаційне буття людини ще не розведені в античності, де культура розглядалася, скоріше, як наслідування людиною за космічною впорядкованістю світу, а не результат його творіння.

Християнство, сформувавши нову картину світу, трактувало людське буття як виконання людьми заповітів Бога-творця, як слідування букві та духу Святого письма. У цей час культура і цивілізація в свідомості людей ще не розділялись.

Таке розрізнення позначилось уперше в епоху Відродження, коли в культурі став проявлятися індивідуально-особистісний потенціал людини, а цивілізація пов'язувалася з історичним процесом розвитку суспільства. Але ця рефлексія розрізнення їх суті виникла не відразу.

В епоху Просвітництва індивідуально-особистісний і суспільно-громадянський устрій життя нашаровувались один на одного, тому культура й процес цивілізаційного розвитку збігалися. Власне термін „цивілізація” був запроваджений французькими просвітителями в XVII ст. Ця заслуга належить філософу В.Р. Мірабо. А завдяки філософам Буланже та Гольбаху ця категорія починає використовуватись як характеристика вищої стадії соціокультурного розвитку (дикість – варварство – цивілізація).

Поряд із цим протиставлення понять „культура” й „цивілізація” виникло також і в Німеччині в XVIII-XIX ст. Соціально-історичним підґрунтям цих понять було соціально-економічне становище Німеччини того часу. Німеччина складалась із багатьох карликових феодальних держав та не мала національної політичної самосвідомості, проте єдність національної культури була яскраво вираженою.

Протиставлення культури й цивілізації стало можливим у результаті осмислення німецькою наукою стану культурної єдності в межах одночасної політичної роздробленості. Німецький соціолог Ф. Тенніс у кінці XIX ст. сформулював уявлення про напрям еволюції соціальної організації від общини до суспільства і виділив два типи соціальних відносин – общинні та суспільні.

Общинні відносини ґрунтуються на емоціях, симпатіях, душевних уподобаннях, зберігають власну самоідентичність в міру емоційних