Культурологія як наукова дисципліна та її категорії. сутність культури та її генеза

Шевченка традиційно вважають основоположником критичного реалізму в українській літературі, хоча цей реалізм базувався на романтичному світогляді автора. Вже його ранні побутові поеми („Катерина”, „Наймичка”, „Сон”), суспільно-політичні поеми („Єретик”, „Сліпий”, „Кавказ”, „І мертвим, і живим, і ненародженим землякам…”) безжально таврували кривдників народу, причому з власне народних позицій. Шевченко зумів зробити свій голос голосом усього пригнобленого народу і не має собі рівних серед поетів усього світу в поетичному викритті та осуді кріпацтва та самодержавства, національного гноблення й імперського загарбництва. Творчість Т. Шевченка , відгомони ідей кириломефодіївців були головним чинником, який на початку 60-х років ХІХ ст. спонукав ціле гроно обдарованих молодих людей із сполонізованих шляхетських родин Правобережжя повернутися в українське національно-культурне середовище, стати до праці для свого народу.

У другій половині ХІХ ст. українська художня література переживає своєрідний розквіт, оскільки саме цей вид мистецтва визначав розвиток усіх інших видів духовності.

50-60-ті роки ХІХ ст. стали підготовчим етапом до періоду “великого реалізму”. Після смерті Т. Шевченка провід на літературній ниві перейняв „запальний хутірський філософ” Пантелеймон Куліш. Він був не тільки поетом, перекладачем, критиком і літературознавцем, істориком і мовознавцем, а й створив перший класичний український роман „Чорна рада” (1846 р., виданий 1857 р.). Автор змальовує яскраву картину суспільних, соціальних, політичних відносин в Україні кінця ХVІІ ст., дотримуючись так званого „етнографічного” реалізму, який належало розуміти як вірність у відображенні національних рис народу, його етико-морального обличчя, національної вдачі, світогляду, емоційності тощо. Поряд із П. Кулішем відзначилися силою свого таланту прозаїки: Марко Вовчок (Марія Вілінська-Маркевич), творами якої захоплювалися російські письменники І. Тургенєв та М. Добролюбов, Ганна Барвінок (Олександра Куліш), Олекса Стороженко, байкар Леонід Глібов, буковинський поет і прозаїк Юрій Федькович.

70-80-ті роки – початок епохи „великого” реалізму. Все ще зберігаючи певні елементи романтизму, зокрема, зосередженість на житті селян, український реалізм сягнув за межі етнографічності, розпочавши дослідження соціальних і психологічних проблем. У літературі виступають прозаїки європейського рівня: І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний (Рудченко), Б. Грінченко, І. Франко в оточенні цілого грона таких оригінальних талантів, як О. Кониський, В. Барвінський, С. Ковалів, Т. Борзуляк, А. Кобринська та інші. На зміну ліро-епічному стилю з його фольклорними засобами типізації та побутовізмом приходить застосування новітніх принципів творчості.

Література 80-90-х років стала трибуною активного громадського життя, виголошення ідей національної і соціальної перебудови суспільства, нових естетичних принципів. Відходять у минуле постулати про „етнографічний реалізм”, утверджуються засади „тенденційної” літератури. З’являються нові теми, образи, жанри (філософська поема, нарис, мелодрама, соціально-побутові, психологічні, філософські повісті та романи, історичні драми тощо).

Видатною особистістю цього періоду був Іван Франко. Політика й поезія, публіцистика й новелістика, літературна критика й повість, драма й комедія, література перекладів і редагування часописів, філософія й історія, етнографія й соціологія – все це стало полем його багатогранної діяльності.

Чи не найвагоміше І. Франко проявив себе у літературній творчості. Поєднуючи непомильне сприйняття дійсності з оптимістичною вірою ідеаліста в кращі людські риси, Франко творив у широкому діапазоні тем і жанрів. Поряд із традиційними тоді описами селянських злиднів („Борислав сміється”, „Boa Constrictor”), він відтворює тяжке життя робітників нафтових промислів („Нефтяник”, „На роботі”). Поряд з психологічно тонкими й сповненими тепла оповіданнями про дітей („До світла”, „Під оборогом”), ретельно змальовані картини тюремного життя („На дні”, „Панталаха”, яскраво оброблені історичні сюжети („Захар Беркут”, „Великий шум”). У своїй поетичній творчості Франко зміг сягнути вершин філософської думки („Смерть Каїна”, „Мойсей”) і ніжної інтимної лірики (збірка „Зів’яле листя”).

Початок ХХ ст. в українській літературі ознаменувався приходом неоромантиків Михайла Коцюбинського та Лесі Українки. У своїх творах ці митці створюють особливий художній світ, що поєднує реальне і міфічне, свідоме й підсвідоме, високий ідеал і похмуру дійсність. Творча еволюція М. Коцюбинського зробила його найяскравішим представником українського імпресіонізму. Письменник прагне до створення ефекту єдності словесних, музичних і кольорових асоціацій (новели „Лялечка”, „Цвіт яблуні”, „Intermezzo” та ін.). До кращих зразків світової літератури належать його новели „Сон”, „На острові”, новаторська повість-балада „Тіні забутих предків”. У кількох творах М. Коцюбинський яскраво розкрив тему страху як екзистенціального почуття ще до її відображення в європейській літературі.

У поезії захоплення модернізмом позначилося на творчості Миколи Вороного, Григорія Чупринки, Олександра Олеся, групи західноукраїнських поетів „молодомузівців” (П. Карманський, Б. Лепкий, В. Пачовський, С. Твердохліб, М. Яцків та інші). Навколо львівського літературно-мистецького видання „Митуса” об’єдналися поети неосимволістського напряму. В 1909 – 1914 рр. група інших письменників-модерністів друкувалася в київському журналі „Українська хата”.

Новаторською формою зображення життя українського селянства характеризуються твори письменника А. Тесленка та імпресіоніста С. Васильченка. На Західній Україні на цю тематику писали модерністи Василь Стефаник, Лесь Мартович, Марко Черемшина. На Буковині найвидатнішою письменницею цього напряму була Ольга Кобилянська (соціально-психологічна повість „Земля”). Вона зробила значний внесок у розвиток нової соціально-психологічної школи в українській літературі кінця ХІХ – початку ХХ ст. Непересічний талант письменниці засвідчили вже перші