Культурологія як наукова дисципліна та її категорії. сутність культури та її генеза

Один з найцікавіших художників Лівобережжя цього часу – Порфирій Мартинович, що створив цілу галерею колоритних селянських образів. Він вважається майстром психологічного портрету. В полотні “В канцелярії волосного писаря” (1879 р.) художник правдиво відтворює канцелярську обстановку. Зображуючи втомлених, пригнічених нудьгою дрібних справ канцеляристів та тихого, змученого горем і життєвими турботами прохача, художник створює відчуття якоїсь безнадії, що затопила безкраї „провінції” величезної імперії.

Етнографічні дослідження художника знаходять своє яскраве втілення у картині „Баби хліб печуть”. Інтер’єр хати старого козака Грицька Гончара у Вереміївці зображено з великою увагою до кожної деталі селянського побуту.

Серед інших майстрів найбільш масштабною та багатогранною є постать С. Васильківського (1845-1917 рр.), який залишив помітний слід у розвитку українського пейзажного, жанрового, історичного і монументального живопису, портрета. Васильківський прекрасний пейзажист („По Дінцю”). Крім того, він широко розробляв козацьку тематику („Козак Голота”, „Козачий пікет”, „Козачий табір”), а також історичну – „Ярмарок у Полтаві”, „Обрання полковником Мартина Пушкаря”, „Чумацький Ромоданівський шлях”. Ці дві останні монументальні роботи (панно), а також „Козак Голота”, створені ним для інтер’єра Полтавського губернського земства.

Майстром батального живопису став М. Самокиш; з його історичних полотен найбільш відома картина „Бій Максима Кривоноса з Ієремією Вишневецьким”.

Імпресіоністичний напрям у малярстві започатковує М. Башкирцева, однак вона мешкала в основному у Франції та Італії й не могла перенести його на український ґрунт. В Україні ці ідеї пробиваються у творах художників-реалістів Г. Дяченка, Ф. Красицького, вже згадуваного А. Куїнджі, а особливо О. Мурашка – майстра психологічного портрета, автора відомої картини „Похорон кошового”. На західноукраїнських землях впливи імпресіонізму ще більш помітні: творцями імпресіоністичного пейзажу стали І. Труш та М. Бурачек; розквітає талант О. Новаківського, що малює в дусі символічного імпресіонізму. Засновником цілої школи монументалістів вважається галичанин М. Бойчук. Основоположником нової української графіки був Г. Нарбут. У цілому ж в українському живописі цього періоду виразно проступає тенденція до творення нового, “великого стилю”, до монументалізації, філософського поглиблення й поетизації образів, все більшу роль починають відігравати символ і метафора. Це проявилося у творчості братів Василя і Федора Кричевських, О. Куриласа, А. Монастирського, М. Сосенка, які збагатили українське мистецтво творами великої сили і найвищої естетичної вартості.

Отже, період ХІХ – початку ХХ ст. став часом принципової реорганізації в розвитку української культури, часом небувалого злету творчої думки нашого народу. Воно дало людству таких геніїв, як Т.Г. Шевченко, І.Я. Франко, М.С. Грушевський, М.В. Лисенко. На жаль, творчість практично всіх діячів культури цієї доби доходила до широких кіл української громадськості зі значним запізненням, а то й не доходила зовсім внаслідок несприятливих суспільних умов. ХХ ст. почалося бурхливо і продовжилося переважно вороже щодо української національної культури. Але всупереч грандіозним соціально-історичним потрясінням, які принесло ХХ ст., подальший культурний поступ було гідно продовжено.

Шостий період розвитку української культури є часом нового міжвоєнного і повоєнного поневолення України її східними та західними сусідами й  охоплює часовий відтинок від 20-их до кінця 80-их років ХХ ст. Його теж слід поділити на кілька етапів:

•20-ті роки – український ренесанс, трагічно обірваний 1929 р.;

•30 – 50-ті роки – часи особливо жорстокого тоталітаризму (сталінщини);

•кінець 50-их – 60-ті роки – період хрущовської „відлиги” і „шістдесятництва” в українській культурі, що мали своїм наслідком новий розквіт національної культури;

•70-ті – середина 80-их років – період цілеспрямованої денаціоналізації української культури, її нівелювання.

У цілому цей період характеризується злетами й руїнами у розвитку української культури, наявністю як об’єктивних, так і суб’єктивних факторів, за котрих українська культура була поставлена в умови боротьби за самозбереження та постійного потягу до відродження (вона ще й зараз перебуває у такому стані). Трагізм її феномена полягає в тому, що вона, як і в давні часи, вже втретє була втратила свою національну духовну еліту. Колись це була полонізація української шляхти (третій період), потім її русифікація (п’ятий період). Тепер – постійне нищення духовної еліти впродовж усього періоду, від репресій 20 – 30-их років, від доби Розстріляного відродження і до репресій, які здійснювались у значно м’якших формах, аж до кінця 80-их років. Щоразу втрати національної духовної еліти хоч і не призводили до цілковитого руйнування традиційної української культури (надто сильні в ній народні джерела, котрі живляться тяжінням до справжньої народності в найширшому розумінні цього слова), але все ж відсунули її на задній план світового культурного процесу, принижували, спричиняли появу рис вторинності та провінційності.

Сьомий період розвитку української культури – це сучасний період, що розпочався з початку 90-их років і триває до сьогодення. Історичний акт про державну незалежність України (24 серпня 1991 р.) відкрив нові обрії перед українською культурою, яка вперше здобуває можливість творитися й розвиватися як єдина національна культура материка і зарубіжжя. За цих умов з’явилися нові риси, нові характеристики, які дозволяють нам з оптимізмом говорити про майбутнє нашої культури: неабияке розширення меж творчої свободи митця,